Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2019 року

у справі «Е.Б. проти Румунії»

за заявою № 49089/10

Щодо відсутності належного розслідування факту сексуального насильства

Фабула справи: заявниця стверджувала, що розслідування факту її зґвалтування не відповідало вимозі ефективності; вважала, що влада не спромоглася захистити її як потерпілу від злочинних дій, оскільки їй не було надано правничої допомоги, зокрема не було роз’яснено її права як жертви злочину, внаслідок чого вона отримала травму, що порушила її особисту недоторканність.

Зі слів заявниці, повертаючись із роботи додому, вона зустріла незнайомого чоловіка, який, погрожуючи ножем, зґвалтував її. Після того, що сталося, заявниця відразу пішла до найближчого відділення поліції, але воно було зачинене.

Наступного дня заявниця звернулася до відділення поліції та подала заяву про злочин. Поліція допитала чоловіка, підозрюваного у зґвалтуванні. Було проведено медичний огляд заявниці, на правій руці якої виявлено садна, а також встановлено відсутність інших специфічних для зґвалтування ушкоджень. Органи прокуратури відмовили у відкритті кримінального провадження проти чоловіка, оскільки в його діях не було встановлено складу злочину; заявниця не зверталася до інших осіб за допомогою перед ймовірним зґвалтуванням, хоча проходила повз заправну станцію; окрім цього, під час медичного огляду було встановлено, що у заявниці немає ушкоджень, характерних для зґвалтування, та не встановлено час отримання саден на руці.

Вона оскаржила відмову у відкритті провадження до генерального прокурора. Заявниця зауважила, що добровільної згоди на вступ у статеві зносини не давала, а виконувала вказівки чоловіка, побоюючись за своє життя, а також зауважила, що органи поліції не роз’яснили їй її права як потерпілої особи. Генеральний прокурор відхилив скаргу заявниці, проте суд повернув справу до прокуратури на доопрацювання та проведення додаткових слідчих дій.

Суд зазначив, що висновок прокурора про добровільність згоди заявниці на вступ у статеві зносини не підтверджується доказами, і що відсутність у заявниці ушкоджень, що є характерними для таких злочинів, була сумісною з фактом наявності погроз. Прокурор подав апеляцію, і місцевий суд відхилив скаргу заявниці, зазначивши, що висновки судово-медичної експертизи не підтвердили її твердження про вчинений злочин, оскільки не було виявлено жодних пошкоджень, характерних для зґвалтування, і не було встановлено час отримання травм на її руці, а проведення одночасного допиту не є необхідним. Окрім цього, заявницю було зобов’язано відшкодувати суму судових витрат.
Правове обґрунтування: Суд зазначає, що влада в цій справі зіткнулася з двома суперечливими версіями подій. Заявниця стверджувала, що її зґвалтували. Однак чоловік, причетний до інциденту, стверджував, що того вечора вона погодилася на статевий акт.

У подібних випадках Суд вже визнав, що наявність двох непримиренних версій фактів очевидно вимагає незалежної оцінки достовірності висловлених заяв та перевірки всіх обставин. Це могло бути зроблено, опитуючи людей, відомих заявникові та винному, таких як друзі, сусіди та інші, які могли пролити світло на достовірність їхніх заяв, або звернутися за допомогою до психолога-спеціаліста. У цьому контексті влада могла також перевірити, чи існували якісь причини, щоб потерпіла висувала неправдиві звинувачення проти передбачуваного винного. Однак Суд зауважує, що нічого з вищезазначеного не було зроблено на жодному етапі розслідування та судового розгляду у цій справі.

Суд вже висловив думку, що неналежне розслідування або ненадання належної судової відповіді на скарги на сексуальне насильство над дітьми чи іншими вразливими особами, такими як особи з інтелектуальною недостатністю, створює фон безкарності, який може порушувати позитивні зобов’язання держави, передбачені ст.3 Конвенції.

Висновки прокурора та національних судів, як видається, ґрунтуються лише на тому, що заявник не звертався за допомогою разом із тим, що в на тілі заявниці не було ознак насильства, характерних для зґвалтування.

З цього приводу Суд зауважує, що ст.197 Кримінального кодексу Румунії не згадує жодних вимог щодо фізичного опору жертви. Тому визначальним є значення, яке слідчі органи та суди надають таким словам, як "обмеження" та "відсутність у потерпілого спроможності висловити свою волю". Суд із відмічених прикладів судової практики, поданих Урядом у цій справі, зазначає, що більшість засуджень за зґвалтування були прийняті у випадках насильства, коли жертви були явно в ситуаціях, коли вони не могли висловити свою волю, винні особи зізналися або там, де від свідків були доступні прямі докази. У небагатьох випадках, поданих як приклад, національні суди засуджували за зґвалтування за відсутності будь-яких травм на тілі жертви та за відсутності інших прямих доказів. Тому не можна зробити висновок, що національні суди розробили усталену та послідовну практику у справах щодо зґвалтування, де фізичні травми були встановлені незначними або відсутніми.

Поведінка влади посилювалася тим, що жодна психологічна або психіатрична оцінка не проводилася для отримання спеціального аналізу реакцій заявника з точки зору її розумових можливостей, хоча заявниця цього вимагала під час розслідування.

Що стосується тверджень заявниці про те, що вона зазнала додаткових страждань внаслідок того, що влада не повідомила її про свої процесуальні права та не надала їй безоплатної правової допомоги та консультування, в порушення Закону №211/2004, Суд зазначає, що Уряд не спростував ці звинувачення, а лише стверджував, що упущення, на які скаржилися, не підривали ефективність розслідування.

Суд зауважує, що в цій справі немає доказів того, що стосовно заявника дотримувалися положень національного законодавства про права жертв. Більше того, її скарги з цього приводу були відмічені національними судами. Суд також зазначає, що заявниця неодноразово попереджала владу, що вона побоюється помсти з боку підозрюваного. Такий підхід, як той, що застосовується владою у цій справі, позбавляє національну правову базу щодо насильства над жінками та захисту жертв її мети та не відповідає міжнародним стандартам з цих питань.

Суд вважає, що відсутність належної відповіді на звинувачення у зґвалтуванні у цій справі та поваги до прав заявниці як жертви насильства викликає сумніви в ефективності системи, запровадженої державою відповідно до її міжнародних зобов'язань, і залишає кримінальне провадження у справі позбавленим сенсу.

Висновки: інтелектуальна недостатність заявниці, підтверджена медичними документами, поставила її у підвищений стан вразливості і вимагала як слідчих органів, так і національних судів проявляти підвищену ретельність при аналізі її заяв. Більше того, особливу увагу слід було б також зосередити на аналізі обгрунтованості згоди заявниці на сексуальні дії з огляду на її інтелектуальні можливості. Однак виявляється, що жодна з особистих характеристик заявниці, як, наприклад, її рівень психічного та фізичного розвитку чи обставини, в яких відбувся інцидент - увечері, поблизу кладовища - не розглядалася прокурорами чи суддями, що вирішують цю справу.

Органи влади не виконали своїх позитивних зобов'язань ефективно застосовувати кримінально-правову систему, що карає за всі випадки згвалтування та сексуального насильства, та забезпечувати належний захист фізичної цілісності заявника.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: фізичне насильство, примушування до вступу у статевий зв’язок, дії сексуального характеру