Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 березня 2019 року

у справі «Арнаболді проти Італії»

за заявою № 43422/07

Щодо відсутності належної компенсації за експропріацію земельної ділянки

Фабула справи: заявник скаржиться на неможливість отримати компенсацію за експропріацію земельної ділянки. Заявник стверджує, що неможливість отримати рішення апеляційного суду на його користь порушила його право на доступ до суду та порушила його право на повагу до майна.

Заявник є громадянином Італії та володіє земельною ділянкою, на якій розташований його житловий будинок та господарське приміщення. Справа стосувалась експропріації земельної ділянки заявника, що належала йому на праві власності для суспільних потреб – будівництва дороги, а також неможливості отримати присуджену йому суму грошову компенсацію у зв’язку із цим.

Суд першої інстанції встановив незаконність експропріації земельної ділянки заявника компанією з нерухомості, яка діяла від імені Національної компанії з будівництва доріг та зобов’язав сплатити йому компенсацію. Заявник подав заяву до керуючих ліквідаційною комісією компанії щодо виплати йому грошової компенсації, проте отримав відмову, оскільки вартість будівлі, яка знаходиться на балансі компанії, складала 169 000 євро, а першочергові вимоги, які вже були зареєстровані попередньо, складали загальну суму в розмірі 278 000 євро.

Заявник подав заяви до судів, стверджуючи, що він не в змозі отримати грошову компенсацію та вимагає повернення його землі або сплати грошової компенсації від органів влади. Ці позови були відхилені, а заявник мав сплатити розмір судових витрат. Ліквідаційна комісія розподілила залишки активів компанії з нерухомості між деякими привілейованими кредиторами. Між іншим, експерт, який за ухвалою суду проводив судову експертизу, не отримавши грошової компенсації від компанії, порушив виконавче провадження проти заявника, вимагаючи від нього сплати судових витрат. У зв’язку із відкритим виконавчим провадженням проти заявника його майно було реалізовано на аукціоні.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що п.1 ст.6 Конвенції гарантує кожному право оскаржувати будь-які свої цивільні права та обов'язки перед судом. Таким чином воно закріплює "право на суд", право доступу до якого, а саме право на звернення до суду у цивільних справах, є одним із аспектів. Однак це право було б ілюзорним, якби внутрішній правовий порядок Договірної Держави дозволив остаточному та обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним на шкоду стороні.

У цьому випадку заявник скаржиться на неможливість отримати виплату компенсації, присудженої рішенням апеляційного суду.

Отже, беручи до уваги висновок про те, що держава несе відповідальність за суми, заборговані заявнику в цій справі, Суд вважає, що відмова влади у вжитті заходів, необхідних для виконання рішення апеляційного суду, були втручанням у право відповідної особи на ефективний судовий захист, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, та позбавили положення цієї статті будь-якого корисного ефекту.

Суд стверджує, що, ухиляючись від своєї відповідальності за вжиття необхідних заходів, щоб забезпечити фактичну сплату остаточної та належної вимоги, органи влади порушили право на повагу до майна заявника у значенні першого речення першого абзацу ст.1 Першого протоколу до Конвенції. За його словами, це втручання не базувалося на жодному вагомому обґрунтуванні.

Заявник скаржиться, серед іншого, на неадекватність компенсації, присудженої апеляційним судом Флоренції.

Суд зауважує, що ця скарга стосується нібито недостатньої суми компенсації за експропріацію, обчисленої національними судами. У зв'язку з цим він зазначив, що в своїх рішеннях Конституційний суд Італії оголосив неконституційними ст.5 Законодавчих декрету від 11 липня 1992 року з поправками, Закон № 662 1996 року у зв’язку із суперечливість із ст.1 Першого протоколу до Конвенції в інтерпретації прецедентного права Суду. Згодом було встановлено, що експропрійовані власники повинні отримати компенсацію, що відповідає всій вартості майна, жодне зменшення більше не допускається.

Застосовуючи ці принципи, апеляційний суд встановив, що заявник зазнав порушення свого права власності внаслідок непрямої експропріації своєї землі, і вважає, що він має право на компенсацію. відповідно до ринкової вартості майна, незаконно експропрійованого, встановленого оцінкою, плюс переоцінка та відсотки з дня втрати права власності, а також компенсацію за втрату вартості решти його майна та надбавку за розміщення за період дозволеного заняття.

Суд вважає, що розмір компенсації, обчислений апеляційним судом відповідає критеріям розрахунку. Звідси випливає, що ця скарга, оскільки стосується розміру компенсації, явно є необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до ст.35 та Конвенції.

Висновки: не викликає сумнівів, що рішення суду має силу законного рішення, і що заявник втратив усі сподівання на його виконання через, зокрема, ліквідацію засудженої компанії. На думку Суду, не можна визнавати, що держава може відмовити у виконанні остаточного рішення, винесеного проти делегованої компанії, яка стала неплатоспроможною, оскільки це стосується боргу.

Національні органи повинні нести відповідальність за те, що заявник не отримав компенсації за експропрійоване майно. Те, що тривалий час рішення на користь заявника не виконувалось порушило безсумнівно право на повагу до власності, таке втручання було свавільним та незаконним.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: конфіскація майна, суспільний інтерес, грошовий еквівалент вартості вилученого майна, ефективність виконавчого провадження, випадки безумовної відповідальності держави