Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 липня 2019 року

у справі «Вахітов проти Росії»

за заявою № 42932/11

Щодо тривалого невиконання судового рішення, яке згодом було скасоване

Фабула справи: заявник скаржився на невиконання рішення національного суду, постановленого на його користь. Заявник також скаржився на відсутність ефективного засобу юридичного захисту своєї скарги. Заявник вказував на те, що його право на справедливе слухання за змістом статті було порушено в порядку провадження про вимогу боржника про припинення примусового виконання, коли військовий суд задовольнив позов боржника, незважаючи на існування остаточного рішення районного суду в ході розгляду між тими самими сторонами, і відносно того ж предмета.

В 2003 році Міністерство оборони надало заявнику та його родині квартиру. Квартира була надана в якості службового житлового приміщення, в зв'язку з, і за період військової служби заявника в закритому військовому селищі.

Військовий суд зобов'язав командира військової частини заявника і житлову комісію надати заявнику житло в пріоритетному порядку, відповідно до житлових норм і відповідно до національного законодавства Далі суд зобов’язав звільнити його зі служби за станом здоров'я після надання житла. Рішення набрало законної сили.

Управління житлового забезпечення Міністерства оборони відмовило надавати заявнику квартиру за конкретною адресою і вирішило усунути прізвище заявника зі списку осіб, які потребують житла. Влада наголосила, що військовослужбовці мають право отримати безкоштовно державне житло лише один раз, за умови, що вони звільнять наявне житло. Однак заявник не зробив так: у 2015 році його мати приватизувала квартиру, надану заявнику в 2003 році, і він до цих пір живе в ній. Загальний розмір житла на одного члена сім’ї перевищив місцеву норму житла. Відповідно, підстави для права заявника на отримання житла відповідно до п.1 ст. 29 Житлового кодексу припинили своє існування.

Заявник скаржився до суду про його незаконне видалення зі списку житла і його подальшого звільнення без надання житла. Але суди не задовольнили його вимог.

Правове обґрунтування: Суд зауважує, що рішення в справі заявника до цього часу не було скасовано чи змінено.

Суд зазначає, що в будь-якому випадку Уряд не надав жодних причин для невиконання владою рішення до квітня 2016 року, коли ім'я заявника було виключено зі списку житла, тобто більше шести років. Що стосується наступного періоду, Суд зазначає, що у 2017 році національний суд підтвердив, що можливість примусового виконання рішення не була втрачена. Відповідач не оскаржив це рішення, яке, відповідно, стало остаточним. Натомість орган-боржник вирішив подати запит про припинення примусового виконання військовим судам, який суд задовольнив.

Суд вважає, що національні органи завдали суттєвої шкоди правам заявника тим, що тривалий час не виконували судове рішення, що набуло законної сили. Заявник також зазнав істотних матеріальних збитків внаслідок бездіяльності виконавчої служби.

Висновки: не заглиблюючись у питання про ніби-то невідповідність висновків судів у цих двох провадженнях, Суд вважає достатнім зазначити, що принаймні до 21.04.2018 року, коли прохання влади про припинення примусового виконання було задоволено судом першої інстанції, рішення на користь заявника вже залишалося без виконання протягом більше восьми років, Відповідно, період, щонайменше, до 21.04.2018 року явно порушує вимоги Конвенції. Беручи до уваги свою прецедентну практику з цього приводу, Суд вважає, що органи влади не доклали всіх необхідних зусиль для виконання повноцінного та своєчасного судового рішення на користь заявника.

Констатовані порушення: право на справделивий суд (п.1 ст.6 Конвенції), захист власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: обов’язки державного виконавця, процедура виконання судового рішення, зволікання виконавчої служби, приватна власність, право на володіння майном