Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 березня 2019 року

у справі «Пєтухов проти України (№ 2)»

за заявою № 41216/13

Щодо позбавлення шансів на помилування довічно ув’язненого

Фабула справи: заявник стверджував, що його довічне позбавлення волі у зв’язку з відсутністю перспективи звільнення становило порушення його прав.

Заявника було визнано винним у скоєнні у складі організованої злочинної групи ряду злочинів, а саме: декількох вбивств із обтяжуючими обставинами, розбою із використанням зброї, незаконного володіння зброєю, незаконного заволодіння транспортним засобом, а також замаху на вбивство працівника правоохоронних органів, та призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що довічно ув'язнені в державі можуть розраховувати повернути собі волю лише у двох випадках: якщо у них є серйозна хвороба, яка перешкоджає подальшому ув'язненню, або якщо їм надано помилування Президента.

Суд постановив, що прозорість процедури перегляду довічного ув'язнення може бути забезпечена іншими засобами, такими як, наприклад, встановлення вимоги до Комісії з помилування прийняти до уваги відповідне прецедентне право міжнародних судів і інших органів з тлумачення та застосування міжнародних прав людини, що діють стосовно відповідної держави, та регулярно публікувати звіти про діяльність, де детально розглядаються прохання про помилування. В Україні така інформація не оприлюднюється, за винятком загального окреслення критеріїв, що стосуються розгляду запитів про помилування, щоб продемонструвати, як, якщо взагалі, ці критерії застосовуються на практиці Президентом України. Єдиний раз, коли органи милосердя поінформували громадськість про свою діяльність, проходили на брифінгу в ЗМІ, який провів керівник Департаменту з питань милосердя 2016 року. Однак це був поодинокий захід, присвячений обміну деякою статистикою.

За таких обставин здійснення довічно ув'язненими свого права на перегляд свого довічного покарання через помилування не можна вважати забезпеченим достатніми процедурними гарантіями.

Суд також підтверджує, що в даний час європейська кримінально-виконавча політика робить акцент на реабілітаційній цілі ув'язнення, навіть у випадку довічних ув'язнених. Довічно ув'язненим слід надати можливість реабілітувати себе. Що стосується обсягу будь-яких зобов'язань, що покладаються на держави з цього приводу, Суд вважає, що, хоча держави не несуть відповідальності за реабілітацію довічно ув'язнених, вони, тим не менш, зобов'язані забезпечити можливість таких засуджених реабілітувати себе.

Обов'язок пропонувати можливість реабілітації слід сприймати як обов'язок засобів, а не результату. Однак це тягне за собою позитивний обов'язок забезпечити тюремні режими довічно ув'язненим, які сумісні з метою реабілітації та дають змогу таким ув'язненим прогресувати у напрямку реабілітації.

Отже, Суд не може дійти висновку, що існуючий режим довічно ув'язнених в Україні є сумісним з метою реабілітації.

Суд також вказує той факт, що на сьогоднішній день в Україні було надано лише одне прохання про помилування ув'язненого. З статистичної точки зору, це показує, що на практиці ув'язнені мають незначні перспективи на задоволення прохання про помилування.

Висновки: з огляду на пенітенціарну політику України, заявник був позбавлений сподівань та перспектив звільнення при відбуванні покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: ефективне лікування, установа виконання покарань, реабілітація ув’язнених, виправлення засудженого, пом’якшення покарання