Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 березня 2019 року

у справі «Рустамзаде проти Азербайджану»

за заявою № 38239/16

Щодо затримання всупереч закону та необґрунтованого досудового тримання під вартою

Фабула справи: заявник стверджував, що його право на свободу та особисту недоторканість було порушено у зв'язку з тим, що його було незаконно затримано поза розумною підозрою в тому, що він вчинив кримінальне правопорушення. Також він заявляв про те, що національні суди не обґрунтували необхідність його досудового тримання під вартою.

На момент подій заявник був студентом, активістом, засновником громадської організації. Після низки загиблих солдатів армії було проведено ряд маніфестацій на знак протесту. Демонстрації отримали широке висвітлення у пресі та привернули увагу громадськості до загибелі солдатів в армії, за що Уряд жорстоко критикував. Демонстрації були організовані через соціальні медіа. Заявник активно брав участь у цих демонстраціях та в їх організації. Громадянський рух, неурядова організація, створена групою молодих людей, відіграла ключову роль в організації та проведенні вищезгаданих демонстрацій. Незважаючи на те, що демонстрації пройшли мирно, поліція розігнала тих, хто зібрався, а ряд демонстрантів заарештували.

Заявника було заарештовано поліцією через його участь у демонстрації. Того ж дня міський суд визнав заявника винним та призначив йому адміністративний арешт до п’ятнадцяти днів. Після звільнення заявника знову заарештували та звинувачували у хуліганстві. Також до заявника було застосовано тримання під вартою строком на два місяці.

Заявник оскаржив це рішення. Він заявив, що немає доказів того, що він вчинив якесь кримінальне правопорушення. У зв'язку з цим він зазначив, що суд призначив йому тримання під вартою, не вивчаючи жодних доказів. Апеляційний суд відхилив скаргу, визнавши, що рішення суду першої інстанції було обґрунтованим.

Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи, встановлені в його прецедентній практиці, викладені в рішенні Расула Джафарова проти Азербайджану (№ 69981/14, п. 114-120, 17.03.2016 року).

Суд зауважує, що в цій справі заявник скаржився на відсутність обґрунтованих підозр проти нього протягом усього періоду його ув'язнення, включаючи як початковий період після його арешту, так і наступні періоди, коли його досудове ув'язнення було дозволено і подовжено наказом суду.

Суд зазначає, що міський суд посилався на розгляд матеріалів у матеріалах справи у своєму рішенні, не уточнюючи змісту досліджуваного матеріалу. Зокрема, Уряд не зміг уточнити, чи містяться у поданих органами прокуратури матеріалах свідчення свідків чи будь-яка інша конкретна інформація, факти чи докази, які б запевнили об'єктивного спостерігача, що заявник, можливо, вчинив кримінальне правопорушення.

У зв'язку з цим Суд також відзначає рішення Пленуму Верховного Суду від 03.11.2009 року. Це рішення вимагало від національних судів подати заяви органів прокуратури щодо засудження обвинуваченого під вартою, щоб закрити перевірку та перевірити наявність підозри щодо обвинуваченого, використовуючи їх повноваження відповідно до ст.447.5 КПК, щоб вимагати та переглядати "первісні докази", якими володіє обвинувачення. Однак у цій справі вищезазначені вимоги не були враховані (див. Ільгар Мамедов проти Азербайджану, №15172/13, § 97, 22.05.2014 р.).

Суд зазначає, що звинувачення, заявлені проти заявника, були за порушення громадського порядку, вчинені відеозаписом танцю "Харлем шейк", виконаним групою осіб, які під час свого виступу робили тривалі та повторювані аморальні дії в повагу до бронзової статуї та навмисно хаотичного руху руками та ногами, а згодом завантаження відповідної відеозапису на YouTube. Він також був звинувачений в опорі державній посадовій особі, відмовившись з винятковою нахабством припинити свої дії.

Суд зазначає, що, на відміну від групи осіб, які виконували танець "Харлем шейк", сам заявник не танцював. Крім того, Суд зазначає, що кримінальна відповідальність проти заявника, як описано у внутрішньому провадженні, ґрунтувалася на тому, що він знімав групу осіб, які виконували танець "Харлем шейк", а згодом він завантажував відеозапис на YouTube.

З рішень органів прокуратури та національних судів зовсім не зрозуміло, як відеозапис танцю та подальше його завантаження на YouTube можна вважати серйозним порушенням громадського порядку, що є одним із елементів хуліганства відповідно до внутрішнього законодавства. Зокрема, Суд звертає увагу на текст ст. 221 Кримінального кодексу, сформульований на той час, у якому чітко визначено кримінальне злочинне хуліганство як умисні дії, що грубо порушують громадський порядок та виражають явну неповагу до суспільства, що супроводжується використанням або загрозою використання насильства проти громадян, а також знищенням або пошкодженням чужого майна.

Суд також зауважує, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду від 23.03.2004 року про судову практику щодо справ, пов’язаних з хуліганством, умисні дії обвинуваченого, які серйозно порушили громадський порядок та виразили явну неповагу до суспільства можуть становити кримінальну відповідальність лише в тому випадку, якщо ці дії супроводжувалися б використанням або загрозою використання насильства щодо громадян, а також знищенням або пошкодженням чужого майна. Таке тлумачення внутрішнього законодавства було також підтверджене Конституційним судом. Однак з матеріалів справи не вбачається, що дії заявника супроводжуються такими діями. Тому Суд дійшов висновку, що складового елементу кримінального злочинного хуліганства, визначеного в Кримінальному кодексі, у справі заявника не існувало.

Усі попередні рішення, що призначали і продовжували тримання заявника під вартою, ґрунтувалися виключно на первісних звинуваченнях, і, таким чином, нові обвинувачення не мали значення для оцінки обґрунтованості підозри, що лежить в основі тримання заявника під вартою протягом періоду, що підпадає під дію даної справи, і Уряд прямо не аргументував інше.

На підставі вищевикладеного Суд приходить до висновку, що позбавлення заявника свободи не є "законним затриманням", здійсненим "за розумною підозрою" у вчиненні злочину.

Беручи до уваги вищезазначений висновок, Суд не вважає за необхідне розглянути окремо скаргу відповідно до п.3 ст.5 Конвенції, чи надали національні органи влади відповідні та достатні причини, що виправдовують необхідність подальшого тримання заявника під вартою (див. Луканов проти Болгарії, 20.03.1997 року, § 45).

Висновки: Суд вважає, що дії заявника не підпадали під ознаки складу хуліганства, передбаченого Кримінальним кодексом, тому і затримання його не можна вважати законним. Також національні органи досить шаблонно підійшли до питання призначення і продовження застосування тримання під вартою, адже кожен раз спиралися на одні і ті ж самі ризики і підстави, не оцінюючи нових доказів у справі.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: запобіжні заходи, обмеження свободи, продовження строків, акції протесту, мирні збори