Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 вересня 2018 року

у справі «Колобичко проти Республіки Молдова, Росії та України»

за заявою № 36724/10

Щодо неефективного проведення досудового розслідування смерті особи

Фабула справи: заявник скаржився за ст. 2 Конвенції щодо смерті його сина під час проходження військової служби та відсутності ефективного розслідування обставин смерті.

Справа стосується смерті сина заявника при проходженні ним обов’язкової військової служби. Події відбувались на території, яка перебувала під контролем влади самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (далі – ПМР).

У липні 2007 р. ПМР призвала сина заявника до військової служби. Приблизно через два місяці син заявника самостійно залишив військову частину та проживав з двоюрідним братом протягом одного місяця.

Відповідно до тверджень його батьків, він мав багаточисельні забиття на тілі і пояснював це тим, що солдати знущались та били його. У жовтні 2007 р. хлопця повернули до частини, з якої він знову втік через тиждень. Його тіло було знайдено на березі річки у січні 2008 р. Судово-медична експертиза встановила, що він потонув.

Військова прокуратура ПМР відкрила кримінальне провадження, яке згодом було зупинене у зв’язку з неможливістю встановлення винної особи. Батько, у свою чергу, звернувся із заявою про вбивство до органів прокуратури Молдови та Російської Федерації. Провадження органів прокуратури Молдови було зупинене з тих же підстав, що й провадження ПМР.

Правове обґрунтування: Суд спочатку досліджував, чи стверджувані заявником факти підпадають під юрисдикцію держав-відповідачів у значенні ст. 1 Конвенції. У справі “Ілашку та інші проти Молдови та Росії” Суд постановив, що, хоча Республіка Молдова не мала повноважень над Придністровським регіоном, люди в цій місцевості підпадають під юрисдикцію Молдови. Щодо юрисдикції Республіки Молдова Суд зазначив, що син заявника перебував під юрисдикцією Республіки Молдова в розумінні ст. 1 Конвенції, але її відповідальність за оскаржувані дії має оцінюватися у світлі позитивних зобов'язань Молдови за Конвенцією.

Суд нагадав, що у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» було встановлено, що органи влади Росії сприяли як у військовому, так і в політичному сенсі створенню сепаратистського режиму в регіоні Придністров'я у 1991-1992 рр. У подальших справах, пов'язаних з Придністров'ям, Суд також встановлював, що до липня 2010 р., незважаючи на зусилля Республіки Молдова та міжнародних суб’єктів щодо врегулювання конфлікту і відновлення демократії і верховенства права в регіоні, ПМР могла продовжувати існувати лише завдяки військовій, економічній і політичній підтримці Росії (див. рішення у справах «Іванточ і інші проти Молдови і Росії», «Катан і інші проти Молдови і Росії», «Мозер проти Молдови і Росії»).

У справі «Мозер проти Молдови і Росії» Суд дійшов висновку, що високий ступінь залежності ПМР від російської підтримки є переконливим доказом того, що Російська Федерація продовжує здійснювати ефективний контроль та вирішальний вплив на придністровську владу, і, відповідно, заявник підпадає під юрисдикцію цієї держави для цілей ст.1 Конвенції. За відсутності відповідної нової інформації, яка б вказувала на протилежне, Суд вважає, що цей висновок все ще залишається доречним щодо періоду, який розглядається у цій справі, а саме з липня 2007 р. по червень 2010 р. У зв'язку з цим Суд не бачить жодних підстав, щоб відійти від своєї прецедентної практики.Таким чином, у цій справі син заявника перебував під юрисдикцією Російської Федерації у значенні ст. 1 Конвенції.

Щодо юрисдикції України Суд зазначив, що ця справа базується на фактах, що мали місце винятково на території, контрольованій ПМР. У зв'язку з цим Суд зазначив, що, з одного боку, Придністровський регіон є частиною території Республіки Молдова відповідно до публічного міжнародного права, а з іншого боку, немає підстав стверджувати про наявність будь-якого контролю України над діяльністю ПМР. Відтак, син заявника не підпадає під юрисдикцію України і ця частина скарги є неприйнятною.

У цій справі Суд зазначає, що син заявника зник з його казарми 01.11.2007 року, і його тіло, одягнене у військову форму, був знайдений мертвим на березі річки через два місяці.

Суд нагадує, що слідство повинно бути доступним для сім'ї потерпілого в тій мірі, яка необхідна для захисту законних інтересів, і що громадськість також повинна мати можливість в достатній мірі мати достатні права на розслідування. в залежності від обставин.

Суд вже встановив порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції у випадках, коли заявникам було повідомлено лише про судові рішення, що стосуються слідства, із значним запізненням, і в яких надана інформація не містила докладного викладу причин прийняття цих рішень.

У цій справі Суд зазначає, що заявник, як батько, мав законний інтерес брати участь у розслідуванні, проведеному владою ПМР, тим більше, що його визнали потерпілим. Однак заявника зазначає, що текст рішення про зупинення розслідування не був наданий, і він отримав лише дуже короткий лист, в якому не було зазначено причин, які обгрунтовували прийняття такого рішення. Він також вказує, що заявник ніколи не мав можливості отримати доступ до документів розслідування, що зберігалося владою ПМР. Отже, Суд вважає, що нездатність органів ПМР залучити заявника до розслідування або навіть надати йому інформацію, позбавила його можливості захищати його законні інтереси.

У цій справі докази, надані Суду, не дозволяють зробити висновок про те, що хлопець загинув або що його смерть сталася у військовій частині. Тому він вважає, що не було встановлено « поза всяких розумних сумнівів», що солдати або чиновники ПМР були причетні до смерті.

Суд зазначає, що твердження про те, що життю хлопця загрожувало небезпека через переслідування та жорстоке поводження, заподіяні йому солдатами, ґрунтуються виключно на звинуваченнях заявника та родичів потерпілого, які вони почули від самого сина заявника. У зв’язку з цим Суд зазначив, що заявник не надав жодних інших доказів для підтвердження своїх аргументів, а відтак не має достатніх доказів того, що життю сина заявника загрожували дії інших осіб.

Суд повинен визначити, чи виконала Республіка Молдова своє позитивне зобов'язання у цій справі вжити відповідних та достатніх заходів для забезпечення сина заявника прав, що випливають із ст.2 Конвенції. Що стосується першого аспекту позитивних зобов’язань Республіки Молдова, а саме відновлення контролю над національною територією, Суд у справі Мозер вирішив, що з початку бойових дій у 1991-1992 роках до липня 2010 року, держава вжила всіх можливих заходів. Зважаючи на те, що факти, на які скаржилися у цій справі, мали місце до цієї дати, Суд не бачить підстав для отримання іншого висновку в цій справі. Щодо другого аспекту позитивних зобов’язань, а саме до обов'язку забезпечити повагу прав сина заявника, Суд вважає, що молдавські органи доклали зусиль у цій справі для захисту інтересів заявника. Зокрема, прокуратура Молдови розпочала кримінальне розслідування за фактом смерті після скарг, поданих заявником. Він наказав судово-медичну експертизу тіла та заслухав заявника.

Висновки: розслідування органів влади Придністровської Молдавської Республіки щодо обставин смерті сина заявника було неефективним, оскільки заявника не було залучено до участі у слідстві і йому не було надано доступу до інформації, пов’язаної зі слідством, що позбавило його можливості захищати свої законні інтереси. При цьому, вказане порушення було встановлене лише щодо Росії у зв’язку з тим, що вона здійснювала ефективний контроль над ПМР протягом відповідного періоду часу шляхом всілякої підтримки ПМР, без якої остання не могла б існувати.

Констатовані порушення: право на життя (ст. 2 Конвенції) в процесуальному аспекті відносно Російської Федерації.

Не встановлено порушення права на життя (ст. 2 Конвенції) Республікою Молдова.

Ключові слова: смерть під час проходження військової служби, відповідальність держави, ефективне розслідування нещасного випадку, ознайомлення з матеріалами справи, доступ до матеріалів провадження