Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 березня 2019 року

у справі «Дрелінгас проти Литви»

за заявою № 28859/16

Щодо правомірності засудження за злочин геноциду

Фабула справи: заявник скаржився на те, що широке тлумачення злочину геноциду, прийнятого національними судами, не мало основи у формулюванні цього злочину, встановленому міжнародним публічним правом. Він стверджував, що його засудження порушило ст.7 Конвенції.

За часів Радянського Союзу заявник перебував на службі в МДБ та КДБ. У 1956 році він взяв участь в операції по затриманню двох партизанів/опозиціонерів, які перебували в опозиції до радянської влади в Литві. Після арешту чоловіка було засуджено до смертної кари, а пані було засуджено до позбавлення волі в тюремному таборі.

Після здобуття Литвою незалежності, щодо заявника було відкрито кримінальне провадження за фактом геноциду у зв’язку з участю в зазначеній операції. Заявника було визнано винним у вчиненні геноциду. Суд зазначив, що чоловік був відомим партизаном/опозиціонером, який чинив опір радянській владі, та представником литовського народу. Метою зазначеної операції було усунення частини національної групи, тому заявник був винним у геноциді, щодо якого законодавством не передбачено строку давності.

Суд відхилив зауваження заявника про те, що він особисто не брав участі в арешті партизан та не засуджував їх до смертної кари. Заявникові було призначено покарання у вигляді позбавлення волі. Суди вищих інстанцій підтримали рішення суду першої інстанції. Касаційний суд зменшив строк відбуття покарання, що фактично означало, що до цього часу заявник вже відбув його. Зокрема, касаційний суд взяв до уваги висновки рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Vasiliauskas v. Lithuania», яким визнано порушення ст.7 Конвенції, оскільки суди визначили партизанів/опозиціонерів як окрему “політичну групу”. Проте така група не була захищена міжнародним правом згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року (далі- Конвенція 1948 року), а засудження заявника в тій справі не було передбачуваним.

У справі заявника касаційний суд пояснив, чому опозиціонери мали вважатися членами окремої національної та етнічної групи, а тому підпадали під дію Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року. Отже, на час описаних на початку рішення ЄСПЛ у цій справі подій заявник мав знати, що він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за геноцид.

Правове обґрунтування: касаційний суд в своєму рішенні аналізував зміст рішення Суду від 20.10.2015р. В ноьму Суд встановив порушення ст. 7 Конвенції з огляду на той факт, що національні суди не змогли адекватно обґрунтувати свої висновки про те, що партизани складають значну частину національної групи, тобто групи, захищеної відповідно до Конвенції 1948 року. Таке розуміння рішення Суду підтверджується також його подальшою ухвалою у справі «Vasiliauskas v. Lithuania», де вказувалось, що під час початкового провадження проти пана національні суди не надали достатньої аргументації для виправдання партизан.

Суд не може не зауважити, що у справі заявника касаційний суд справді надав широке пояснення, детально пояснюючи елементи, що становлять "націю”. Це призвело до висновку, що партизани складали "значну частину литовської нації як національної та етнічної групи". Серед іншого, Верховний Суд зазначив, що радянські репресії були спрямовані проти найактивнішої та найвизначнішої частини литовської нації, визначеної критеріями національності та етнічної приналежності. Ці репресивні акти мали чітку мету створити вплив на демографічну ситуацію литовської нації. У свою чергу, члени опору - литовські партизани, їх зв’язки та їхні прихильники - представляли значну частину литовського населення як національної та етнічної групи, оскільки партизани відігравали важливу роль при захисті національної ідентичності, культури і усвідомлення литовського народу. Тому касаційний суд ухвалив, що такі характеристики призвели до висновку, що партизани як група є значною частиною захищеної національної та етнічної групи, і що їхнє знищення стало геноцидом, як за ст.99 Кримінального кодексу, так і за Конвенцією 1948 року.

Зважаючи на це, Суд вважає, що Верховний Суд вирішив недоліки, виявлені Судом у рішенні «Vasiliauskas v. Lithuania», де він постановив, що "не було чіткої констатації фактів національними кримінальними судами, які б дозволяли Суду визнати, на якій підставі національні суди дійшли висновку, що в 1953 р. литовські партизани складали значну частину національної групи, інакше кажучи, групу, захищену відповідно до ст.II Конвенції 1948 року.

Висновки: основна відповідальність за захист прав, викладених у Конвенції, покладається на національні органи влади. Суд вважає, що касаційний суд зробив необхідні висновки з рішення у справі «Vasiliauskas v. Lithuania» і, роз’яснивши національну прецедентну практику, вирішив причину порушення Конвенції. Зважаючи на це, Суд вирішив, що судимість заявника за геноцид опозиціонерів може вважатися передбачуваною відповідно до ст.7 Конвенції.

Констатовані порушення: принцип ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції).

Ключові слова: знищення нації, злочини проти людства, прецедентна практика суду, захист меншин