Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 лютого 2019 року

у справі «Х.А. та інші проти Греції»

за заявою № 19951/16

Щодо свавільного затримання неповнолітніх біженців та жахливих умов тримання у відділеннях поліції

Фабула справи: спираючись на п.п.1(d), 2 та 4 ст.5 Конвенції, всі заявники скаржилися на: неповідомлення зрозумілою мовою про причини затримання; те, що рішення про їх затримання не було повідомлено їм та вони не мали доступу до адвоката чи перекладача, вони не змогли подати апеляцію, щоб оскаржити законність свого затримання.

Справа стосувалася поміщення 9-ти неповнолітніх біженців без супроводу у різні відділення поліції на період від 21 до 33 днів. Згодом заявники були поміщені до приймального центру «Diavata», а потім переведені до спеціальних установ для неповнолітніх.

Заявниками є шість сирійських громадян, два громадянина Іраку і один громадянин Марокко, які прибули до Греції перед підписанням угоди між ЄС та Туреччиною щодо біженців у 2016 році. Вони прагнули поїхати до інших європейських країн. На момент подій заявникам було від 14 до 17 років. У різні дати заявники були поміщені до відділень поліції Греції, на період від 21 до 33 днів.

Згодом заявники були переведені до приймального центру «Diavata», який мав безпечну зону для неповнолітніх без супроводу під управлінням неурядової громадської організації. Пізніше заявники були переведені до іншого спеціального закладу для неповнолітніх без супроводу. Заявники скаржилися на умови їхнього утримання. Однак прокурор відмовив у задоволенні їхньої скарги після того, як допитав трьох дорослих, які також перебували у тих же відділеннях поліції, що і заявники. Двоє заявників також стверджували про жорстоке поводження з ними у відділенні поліції. Кримінальне та дисциплінарне провадження щодо цих фактів були припинені у 2017 році.

Правове обґрунтування: у своєму листі до Міністра захисту громадян, Міністра міграційної політики та Міністра соціальної солідарності Омбудсмен заявив, що обмеження свободи переміщення неповнолітніх без супроводу у відділеннях міліції може бути виправданим лише на короткий термін, необхідний для їх реєстрації та пошуку приймального пункту. Він зазначив, що у випадку, коли місця в цих структурах відсутні, неповнолітніх потрібно розміщувати у тимчасових місцях проживання, а не у відділеннях міліції. Розглянувши всі матеріали справи, Суд вважає, що Уряд не висунув жодного факту чи аргументу, який міг би призвести до іншого висновку в цій справі, ніж висновки у вищезгаданих випадках.

Суд спочатку зазначає, що заявники, усі неповнолітні в той час, в'їхали на територію Греції незаконно з метою згодом переїхати до інших європейських країн з метою возз'єднання сім'ї. Вони відразу ж були затримані поліцейськими властями. Суд зазначає, що, як свідчить запис, заявники не мали можливості залишити ні пункти прикордонної охорони, ні поліцейські відділення - що Уряд не оскаржує. За твердженням Суду, лише їх розміщення в прикордонних і поліцейських дільницях, а не в центрі Діавата, який був відкритою структурою, означало позбавлення волі за змістом ст.5 Конвенції. Суд вважає, що в цій справі за відсутності вільних місць у відповідних структурах для неповнолітніх, органи автоматично застосовуються до заявників ст.118 Декрету про 141/1991.

Суд зазначає, що Уряд не роз'яснює, чому влада вперше розмістила заявників у безлічі поліцейських дільниць та в таких принизливих умовах утримання, а не в інших місцях тимчасового проживання. Зважаючи на вищевикладене, Суд приходить до висновку, що затримання заявників не було "законним" у значенні п.1 ст.5 Конвенції.

Суд повторює, що у випадках, коли затриманим не було повідомлено про причини, що виправдовують їх позбавлення волі, він постановив, що право заявників на оскарження позбавлене змісту. Суд зазначає, що заявників було поміщено безпосередньо до відділення поліції перед тим, як перевести їх, не приймаючи жодного рішення про таке обмеження свободи.

Крім того, він вважає, що, незважаючи на те, що захист під вартою встановлюється до тих пір, поки не знайдеться місце у відповідних структурах для неповнолітніх, ця охорона у відділеннях міліції може тривати довгий час під час тримання під вартою. У цьому випадку заявники провели кілька тижнів у поліцейських дільницях до того, як було рекомендовано їх розміщення у приймальнях для неповнолітніх без супроводу. Він зазначає, що прокурор Кримінального суду, який за законом вважався опікуном заявників, також не контактував з адвокатом і не порушував провадження з метою скоротити перебування у відділеннях поліції та пришвидшити їх переведення до відповідних структур.

Нарешті, навіть якщо припустити, що можливість формування заперечення проти затримання в адміністративному суді, була б доступна для заявників, у заявників все одно виникли б такі перешкоди: неможливість заявників взяти участь у провадженні до адміністративному суді, якщо їх не представляв адвокат, та відсутність правової допомоги, наданої грецькою правовою системою для неповнолітніх, які шукають притулку.

Висновки: заявників було позбавлено ефективного захисту власної скарги на ст.3 Конвенції. Безсумнівно, національні органи серйозно порушили права заявників тим, що їх незаконно було затримано, не повідомлено про фактичну та правову основу, на якій ґрунтувалося їх затримання, та про теоретичні права, які вони мали б.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.п. 1,4 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: центр для неповнолітніх, запобіжний захід, побутові умови, права затриманого, правовий захист, іноземці, особливості арешту неповнолітніх