Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 червня 2019 року

у справі «Володимир Ушаков проти Росії»

за заявою № 15122/17

Щодо порушення судом вимог повноти розгляду та правильного застосування міжнародної практики

Фабула справи: заявник скаржився, що відмова міського суду щодо його вимог про повернення його доньки до Фінляндії склала порушення його права на повагу до його сімейного життя в відповідно до ст.8 Конвенції.

Заявник - громадянин Російської Федерації, народився та проживає у Фінляндії; з 1999 року заявник має дозвіл на постійне проживання у Фінляндії. Заявник одружився з громадянкою Російської Федерації, яка мала тимчасовий дозвіл на проживання у Фінляндії, що спливав влітку 2015 року.

2012 року у подружжя народилась донька. Вони здійснювали спільну опіку над дитиною. Дівчинка отримала тимчасовий дозвіл на проживання, дійсний до грудня 2014 року; у невстановлену дату вона набула російське громадянство. Жінка заявника була уражена двома інсультами, внаслідок чого її було частково паралізовано. Заявник одноособово здійснював опіку над донькою.

Оскільки відносини між заявником та жінкою ймовірно погіршились, вона повернулася до Росії разом зі своїм батьком для подальшого лікування та відновлення. Донька залишилась із заявником. Після процесу розлучення, міський суд ухвалив п’ять проміжних рішень, згідно з якими до постановлення рішення по суті заявник та жінка здійснюють спільну опіку. Проте дитина має залишитись з батьком; окрім іншого, суд встановив графік побачень жінки з донькою.

Жінка подала апеляційну скаргу на таке рішення, проте апеляційний суд відхилив її скаргу та підтримав рішення суду першої інстанції. Касаційний суд відхилив касацію. Під час апеляційного провадження, жінка з донькою прибула до Росії без згоди заявника, та проінформувала заявника про те, що вона не збирається разом з донькою повертатися до Фінляндії. Після невдалих спроб домовитися з жінкою щодо повернення дитини до Фінляндії, заявник звернувся до міського суду, вимагаючи повернення дитини до Фінляндії на підставі Гаазької Конвенції.

Уповноважений з прав дитини у м. Санкт-Петербург вказав, що повернення дитини до Росії не було незаконним, а наявні в дитини хвороби можуть завдати їй фізичної шкоди в разі повернення до Фінляндії. Проте рішенням міського суду вимоги заявника було задоволено та постановлено негайно повернути дитину до Фінляндії. В порядку апеляційного провадження попереднє рішення суду було скасовано, а у задоволенні вимог заявника повернути дитину відмовлено.

Заявник оскаржував таку відмову в порядку нагляду та до суду касаційної інстанції, проте його заяви були відхилені. Міський суд м.Санкт-Петербурга ухвалив рішення, яким місце проживання дитини було встановлено разом з матір’ю, і зобов’язано заявника сплачувати аліменти на дитину. У подальшому з приводу сплати аліментів було відкрито виконавче провадження; як забезпечувальний захід заявникові було обмежено виїзд з території Росії. Відповідно до цього ж самого рішення заявник не має можливості в’їхати до Росії. Станом на 2018 р. борг заявника зі сплати аліментів складав 494 644 рублів. Заявник не бачив свою доньку з того моменту, як вона покинула Фінляндію.

Правове обґрунтування: у справах “Нейлінгер та Шурук проти Швейцарії” ([GC], № 41615/07, §§ 131-40, ЄСПЛ 2010) та “X проти Латвії” ([GC], № 27853/09 , §§ 92- 108, ЄСПЛ 2013) Суд сформулював низку принципів, які випливають із його судової практики щодо питань, аналогічних даній справі.

Суд зауважує, що в лютому 2015 року, коли пара в цій справі була в процесі розлучення, мати дитини відвезла дитину у Росії та не повернулася до Фінляндії. Таким чином, первинне втручання у право заявника на повагу до свого сімейного життя не може бути пов’язане з дією чи бездіяльністю держави-відповідача, а скоріше з діями приватної особи.

Суд зазначає, що остаточним рішенням міський суд відмовив у проханні заявника про повернення доньки до Фінляндії, що було втручанням у його право на повагу до свого сімейного життя. Це втручання мало своє юридичне підґрунтя в Гаазькій конвенції, яка набула чинності між Росією та Фінляндією 1 січня 2013 року, і міський суд діяв з законною метою захисту прав і свобод дитини.

Суд зауважує, що згідно зі ст. 3 Гаазької конвенції вилучення або утримання дитини слід вважати протиправним, коли "це порушення прав опіки, приписаних особі ... згідно із законодавством держави, в якій дитина звичайно мешкала безпосередньо перед вивезенням або утриманням».

Суд зауважує, що в цій справі міський суд визнав, що Фінляндія не була звичайним місцем проживання дитини. Далі міський суд вважає, що оскільки рішення окружного суду, який визначив місце проживання дитини у Фінляндії не набрало законної сили, коли виїзд відбувся у лютому 2015 року, дії матері із вивезення дитини до Росії та утримання її там не були протиправними для цілей Гаазької конвенції. Зрештою, міський суд відхилив клопотання заявника про повернення його дочки до Фінляндії. Суд, насамперед, зазначає, що відмова міського суду визнати Фінляндію звичайним місцем проживання не відповідає загальним фактам цієї справи. Суд, зокрема, зазначає, що дочка заявника народилася у Фінляндії, де вона прожила все своє життя до виїзду в Росію. Ніякі дії матері не могли створити нове звичне місце проживання в Росії, де дитина ніколи раніше не була.

Суд також зауважує, що висновок міського суду про те, що вивезення та утримання дитини в Росії не було помилковим за відсутності остаточного рішення фінськими судами, що визначають місце проживання дитини як заявника у Фінляндія суперечить очевидному значенню ст. 3 Гаазької конвенції.

Далі Суд зауважує, що вивезення та утримання дитини в Росії відбулося без повідомлення заявника та без його згоди, що порушило його права, захищені законом, і заважало їх нормальному здійсненню. Отже, видається, що положення чинного закону в даному випадку трактувались та застосовувались таким чином, щоб позбавити сенсу відсутність згоди заявника на виїзд дитини до Росії та подальше перебування там.

Суд зазначає, що матір дитини виступила проти повернення дитини. Таким чином, вона повинна обґрунтувати будь-яке потенційне твердження про специфічні ризики, передбачені ст.13 (b) Гаазької конвенції.

Суд зазначає, що текст рішення міського суду не містив жодних деталей щодо медичного стану дівчинки. Також не було зазначено, яке саме лікування їй потрібно, курс сучасного лікування в Росії чи наявність еквівалентного лікування у Фінляндії. Не було зроблено жодної оцінки інших заперечень, викладених жінкою щодо повернення доньки до Фінляндії, що було важливим для оцінки найкращих інтересів дитини, зокрема, чи повернення її до Фінляндії потягнуло б за собою розлуку з матір'ю (чи не зіштовхнеться вона з будь-якими санкціями після повернення туди, чи може заявник позбавити її опіки чи не допустити контакту з дитиною тощо).

Висновки: міський суд не зміг справді розглянути та винести достатньо обґрунтоване рішення про те, чи справді стан здоров’я дитини, чи будь-які інші обставини є винятком для її негайного повернення із застосуванням ст.13 (b) Гаазької конвенції.

Відтак, тлумачення та застосування міським судом положень Гаазької конвенції не забезпечили гарантій ст. 8 Конвенції, що є втручанням у право заявника на повагу до свого сімейного життя не було "необхідним у демократичному суспільстві", і, відповідно, держава-відповідач не виконала своїх позитивних зобов'язань.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: батьківські права, викрадення дитини, законні інтереси дитини, особистісний розвиток, звичне середовище, розвиток дитини