Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2019 року

у справі «Веромеж проти Литви»

за заявою № 15121/11

Щодо відсутності протягом тривалого часу належної компенсації за відчуження земельних ділянок

Фабула справи: заявниця скаржилася, що її майнові права були порушені в результаті помилкових дій органів місцевої влади. Вона скаржилася на надмірну тривалість реституції та на те, що їй не було відшкодовано завдану шкоду у повному розмірі.

Заявниця звернулася до органів місцевої влади із заявою про відновлення свого права власності на майно, яке було націоналізоване під час дії радянського режиму. Міська влада відновила право власності заявниці, надавши їй дві земельні ділянки площею . Незважаючи на те, що в рішенні було зазначено про надання ділянок площею 2,44 га, заявниці було надано ділянку фактичною площею в 2,2859 га.

Заявниця здійснила відчуження земельної ділянки площею 2,2859 га на користь компанії за 2 500 000 латів. Договором купівлі-продажу було встановлено, що компанія купляє ділянку з метою наступної її передачі іншій компанії.

Прокурор подав позов до обласного суду з метою скасування майнових прав заявниці на 0,38 га землі від загальної площі отриманої земельної ділянки. Прокурор стверджував, що згідно з даними служби лісового господарства 0,38 га землі на ділянці заявниці покрито лісом. Оскільки цей ліс знаходиться в межах міста, то він вважається лісом національного значення, а тому може бути лише у власності держави. З огляду на ці обставини рішення районної адміністрації про надання земельних ділянок має бути визнане таким, що не відповідає вимогам закону, та має бути скасоване.

Суд першої інстанції постановив рішення, яким позовні вимоги прокурора були задоволені. Суд зазначив, що договір купівлі-продажу, укладений між заявницею та компанією, та договір оренди, укладений між компаніями, не мали на меті реального настання наслідків (були фіктивними). Компанію-орендодавця було зобов’язано повернути земельну ділянку державі, а заявниця мала повернути компанії суму, яка була сплачена заявниці за договором купівлі-продажу. Після постановлення відповідного рішення суду компанія звернулась із заявою про забезпечення виконання судового рішення шляхом накладення арешту на майно заявниці. Тоді було накладено арешт на майно заявниці. Вона оскаржила рішення суду першої інстанції, проте апеляційний суд підтримав попереднє рішення суду у повному обсязі та відхилив її скаргу. Компанії було видано виконавчий лист про стягнення з заявниці грошової суми.

Національна служба землекористування прийняла рішення про відновлення права власності заявниці, надавши їй решту 0,3159 га землі для будівництва індивідуального будинку. Заявниця підписала угоду з компанією, за якою вона зобов'язалася замість грошової виплати в сумі 2 500 000 латів передати компанії будь-яку землю, яка буде надана їй в порядку реституції. Однак відповідно до цієї угоди компанія зберегла право вимоги від заявниці грошової суми без попереднього повідомлення. Після того, як майнові права заявниці були відновлені вона передала ці ділянки компанії.

Компанія підтвердила заявниці виконання її обов’язку і відсутність претензій щодо цього та звернулася до суду з заявою про скасування арешту, накладеного на майно заявниці. У листі до ЄСПЛ заявниця зазначила, що арешт на її майно скасовано не було, а відповідні судові провадження з цього приводу тривають.

Правове обґрунтування: у своєму недавньому рішенні по справі “Беінаровіч та інші проти Литви” (№70520/10 та 2 інших, §§ 84-103, 12.06.2018 року), Суд розглянув рішення про анулювання права власності заявників на землю, які були надані їм, на тій підставі, що ця земля включена до лісу загальнодержавного значення. У цій справі Суд встановив, що скасування прав власності заявників було втручанням у їхнє право на мирне користування своїми володіннями, що це втручання було відповідне законодавству та переслідувало законну мету суспільних інтересів, а саме охорона лісів загальнодержавного значення. З огляду на схожість фактів, Суд не вбачає підстав відходити від висновків, зроблених раніше.

У цій справі заявниця скаржилася, що скасування її права власності на земельну ділянку суперечить ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд підкреслює, що рішення про відновлення прав власності заявниці було прийнято владою, яка одноосібно відповідала за те, щоб їх рішення відповідали всьому відповідному законодавству. Заявниця була звичайним громадянином, яка брала участь у процесі реституції за тих же умов, що і всі інші; вона не була у привілейованому становищі, і немає підстав вважати, що вона діяла протиправно, отримуючи свої майнові права. Відповідно, Суд не може прийняти висновок апеляційного суду про те, що заявниця не набула законних прав власності. Як і в попередніх аналогічних випадках, він не переконаний, що заявник повинен був поставити під сумнів дії відповідних органів, а не очікувати, що останні вживають усіх заходів, щоб уникнути помилок у застосуванні законодавства, особливо з урахуванням складності та технічного характеру нормативно-правових актів, що регулюють процес відновлення права власності на землю. Отже, Суд вважає, що за відсутності будь-яких доказів протилежного, заявницю слід вважати такою, що вона отримала свої майнові права добросовісно, ​​і, таким чином, не повинна була нести тягар виправлення помилок, за які відповідальна влада.

Суд також не може прийняти аргумент Уряду про те, що будь-які фінансові збитки, які зазнала заявниця, "були спричинені її власним рішенням укласти угоду, а не діями органів державної влади". Суд, зауважує, що договір між заявницею та компанією був посвідчений нотаріально і вважає, що заявниця не мала жодних підстав сумніватися в законності цієї угоди під час її підписання. Тому, на думку Суду, збитки та стан невизначеності, які зазнала заявниця, були наслідком анулювання її прав власності через помилки, допущені державними органами.

Майнові права заявниці були скасовані остаточним рішенням від 24.08.2010 року. Хоча вона отримала кілька листів із інформацією від органів влади у 2011 та 2012 роках , перше рішення про часткове відновлення її майнових прав було прийнято лише 23.12.2013 року. Тому владі знадобилося більше трьох років, щоб відновити права заявниці на лише частину землі, яку вона мала право отримати. Крім того, наступні рішення щодо відновлення майнових прав заявника були прийняті тільки в травні і червні 2017 року, тобто майже через сім років після того, як її права були анульовані.

Суд підкреслює, що владі було відомо про індивідуальну ситуацію заявниці - зокрема, про те, що її майнові права вже були відновлені, а пізніше довелося скасувати через помилки, допущені в процесі реституції. Крім того, у своєму листі в серпні 2012 року заявниця пояснила, що у неї є значна заборгованість перед компанією, що виникає внаслідок анулювання її прав власності. Однак її прохання на цьому етапі не було розглянуто, і в пізньому провадженні апеляційний суд прямо заявив, що заявниця не має права на пріоритетне звернення. Таким чином, Суд не бачить підстав вважати, що конкретні обставини заявника були враховані.

Висновки: національні органи не виявили оперативності у вирішенні питання про реституцію у справі заявниці. Той факт, що заявниця так і не отримала повного відшкодування є суттєвим втручанням в право на володіння власністю.

Констатовані порушення: захист права вланості (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: правомочності власника, надання компенсації, гарантії приватної власності, право на землю, націоналізація земель