Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 травня 2019 року

у справі «Мітянін та Леонов проти Росії»

за заявами № 11436/06 та іншими

Щодо тримання під вартою всупереч положенням закону

Фабула справи: перший заявник скаржився, що його тримання під вартою з 20 лютого по 10 березня 2004 року було незаконним. Він також стверджував, що його тримання під вартою з 5 жовтня 2004 року до 14 березня 2005 року було незаконним. Другий заявник скаржився, що його затримання з 20 лютого по 29 квітня 2004 року було незаконним. Заявники заявляли про порушення п.3 ст.5 Конвенції стосовно їхнього затримання, оскільки органи влади не проявляли ретельності при проведенні кримінального провадження; це призвело до того, що їх було засуджено в грудні 2006 року. Перший заявник також скаржився відповідно до п.4 ст.5 Конвенції про відмову розглядати його апеляційну скаргу на рішення суду про відхилення його заяви про звільнення. Заявники скаржилися відповідно, що рішення національних судів, винесені у 2012 році, негативно вплинули на їх право на відшкодування шкоди через їх незаконне затримання на початку 2004 року. Другий заявник стверджував, що мало місце порушення через його відсутність на слуханнях в своїх цивільних справах. Перший заявник стверджує, що було порушено його право на презумпцію невинуватості.

Двоє заявників на цей час відбувають покарання в установі виконання покарань. Перший заявник був заарештований у 2003 році та згодом ув'язнений. У подальшому міський суд продовжив термін його тримання під вартою до 19.02.2004 року. Після цього органи прокуратури завершили досудове слідство і передали справу на судовий розгляд. Міський суд продовжив дію постанови про тримання під вартою. Перший заявник був засуджений за збройне пограбування, вчинене групою осіб. Він подав цивільну скаргу на відсутність законної постанови, яка б санкціонувала тримання його під вартою в період з 20 лютого по 10 березня 2004 року, але його позов було відхилено.

2008 року відповідні органи влади ініціювали кримінальне провадження як проти заявників, так і проти інших осіб щодо створення ними та функціонування «злочинної організації». Того ж місяця в газетній статті згадувався перший заявник як підозрюваний в цьому процесі. Серед опублікованих фотографій заарештованих було розміщене і його фото. Перший заявник подав скаргу на газету про наклеп, але позов було відхилено. Він ініціював провадження проти іншого випуску з подібних підстав, однак ці спроби також виявилися невдалими. 2014 року перший заявник був засуджений за різні злочини до довічного ув'язнення.

Другий заявник був заарештований і поміщений під варту за підозрою у збройному пограбуванні. 2004 року його тримання під вартою було продовжено до 19.02.2004 року. Прокурор завершив розслідування і передав справу до суду. Суддя повернув справу прокурору і постановив, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою необхідно залишити без змін. Другий заявник був визнаний винним у кількох злочинах. Він подав скарги на законність свого ув'язнення у період з 19 лютого по 29 квітня 2004 року, але суди відхилили їх.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що 29.01.2004 року міський суд продовжив тримання під вартою першого заявника до 19.02.2004 року. Органи прокуратури завершили досудове розслідування та передали справу до суду. Тоді міський суд прийняв нове рішення про продовження тримання заявника під вартою. Згодом його позов про відшкодування збитків через відсутність будь-якого чинного судового рішення за період з 20 лютого по 10.03.2004 року було відхилено. Суди вважали, що в цей період справа проти першого заявника перебуває на розгляді в суді першої інстанції і що його тривале ув'язнення таким чином було законним. Що стосується скарги другого заявника на його затримання з 20 лютого до 29.04.2004 року, Суд зазначає, що після закінчення терміну дії наказу про затримання 19 лютого 2004 року, запобіжний захід залишили без змін. Беручи до уваги свою прецедентну практику з цього питання (див. Худойоров проти Росії, №6847/02, п. 144-51, ЄСПЛ 2005 - X та "Лебедєв проти Росії", №4493 / 04 , §§ 55-59, 25.10.2007 року), Суд не знайшов підстав дійти іншого висновку про існування порушення у цій справі.

Згідно з усталеною судовою практикою Суду, згідно з п.3 ст.5 Конвенції, коли підстави, які цитуються судовими органами для обгрунтування тривалого позбавлення волі, є релевантними та достатніми, слід враховувати, чи проявляли національні органи "особливу ретельність" у розгляді. Дійсно, це було поштовхом до скарги заявників до Суду. Не видається, що національні суди не прислухалися до суперечливих аргументів. Беручи до уваги визнання Урядом порушення строків провадження у справі (зокрема, різні упущення між січнем 2004 та груднем 2006 року (для першого заявника) та груднем 2003 року та груднем 2006 року (для другого заявника), Суд приходить до висновку, що в цій справі було порушено стосовно кожного заявника (див. Радчіков проти Росії, №65582/01, § 50, 24.05.2007 року).

Висновки: тримання під вартою заявників протягом оспорюваних періодів не підкріплювалося належним рішенням та не обгрунтовувалося достатніми підставами.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.п. 1, 3, 4, 5 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Не було встановлено порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: застосування запобіжних заходів, позбавлення свободи особи, невиправдане тримання під вартою, свавільне ув’язнення, законність тримання під вартою, перевищення строків запобіжного заходу, оскарження тримання під вартою, присутність на судовому засіданні