Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2019 року

у справі «Ал Гусін проти Боснії та Герцеговини (№ 2)»

за заявою № 10112/16

Щодо незаконного ув’язнення під час вирішення питання про депортацію

Фабула справи: заявник скаржився, що його ув’язнення було незаконним. Також заявник скаржився на неефективність провадження щодо оскарження затримання. Заявник, крім того, скаржився, що у нього не було права на компенсацію, як це передбачено п.5 ст.5 Конвенції. Заявник також скаржився на жахливі умови тримання в міграційному центрі.

В 1983 році заявник прибув до колишньої Республіки Югославії на навчання. Очевидно, що останнього разу заявник перебував в Сирії у 1993 році та, пробувши там місяць, отримав новий паспорт громадянина Сирії. Після повернення до Боснії та Герцеговини заявник одружився з біженкою з Сирії; від шлюбу народилося троє дітей.

Під час громадянської війни, заявник був членом організації моджахедів, утвореної у складі місцевих військових сил армії держави. Угодами, укладеними для врегулювання конфліктів було передбачено положення, відповідно до якого всі іноземні учасники конфлікту із сусідніх та інших держав мали покинути територію держави. Організацію моджахедів було розформовано, а їх членам наказано покинути країну. Деякі з членів організації таки залишили країну, а інші (як заявник у цій справі) подали документи на отримання громадянства і продовжували проживати.

Після подій 11.09.2001 року в США офіційне ставлення до іноземних моджахедів змінилось; більшість із них позбавили громадянства або депортували як осіб, що загрожують національній безпеці. Заявника було позбавлено громадянства у 2007 році. Надалі його помістили до міграційного центру затримання у зв’язку із загрозою національній безпеці.

Заявник подав заяву про надання притулку, проте вона була відхилена, а згодом видано наказ про депортацію. Заявник подав першу заяву до Суду в 2008 року. В 2012 року Судом було констатовано, що мало б місце порушення ст. 3 Конвенції у разі депортації заявника до Сирії і що його ув’язнення в період між жовтнем 2008 та кінцем січня 2011 року за відсутності наказу про депортацію відбулося на порушення ст. 5 Конвенції.

Органи влади видали новий наказ про депортацію 2012 року; протягом наступних років тримання заявника під вартою продовжувалось, хоча він неодноразово заперечував, що становить ризик для національної безпеки. Органи влади намагалися знайти безпечну країну для депортації заявника, проте більшість країн Європи та Близького Сходу відмовились прийняти заявника. В 2016 року заявника було звільнено із покладенням на нього обов’язку не виїжджати за межі району свого проживання та звітувати про це поліції.

Правове обґрунтування: період тримання під вартою, який слід розглядати для цілей цієї справи, розпочався 9.07.2012 року, коли тимчасовий захід було скасовано, а національні органи розпочали провадження про вивезення заявника у безпечну третю країну, і закінчився коли заявника було звільнено із запобіжним заходом. Щодо законності тримання під вартою, Суд зазначає, що позбавлення заявника волі ґрунтувалося на ст. 99 Закону про іноземців 2008 року та на ст. 119 Закону про іноземців 2015 року з міркувань безпеки та з метою депортації. Відповідно, затримання заявника відповідало букві національного законодавства.

Ст. 3 Конвенції перешкоджала вивезенню заявника до Сирії. Суд повторює, що там, де існують перешкоди для депортації в певну країну, але там, де в принципі можливі інші напрямки, затримання до очікування дій влади щодо організації вивезення до третьої країни може підпадати під дію п.1 ст.5 Конвенції. У зв'язку з цим Суд зазначає, що з вересня 2012 року вітчизняні органи влади почали шукати іншу державу, яка бажає прийняти заявника. Багаторазові спроби закінчувалися відмовами держав, і національні органи безсумнівно усвідомлювали безперспективність пошуків. Заявника було звільнено під запобіжним заходом лише тоді, коли його затримання перевищило максимальну тривалість згідно з новим Законом про іноземців.

Що стосується фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявника було затримано з метою його депортації з мотивів національної безпеки. Суд раніше ухвалив, що у випадках, що стосуються питань громадського інтересу, повинен бути баланс між ним та порушенням прав особи.

Висновки: Суд вважає, що підстави для тримання заявника під вартою не залишалися чинними протягом усього періоду його ув'язнення через відсутність реальної перспективи його вигнання. Тому відповідно, мало місце порушення щодо терміну тримання заявника під вартою після серпня 2014 року до його звільнення 17.02.2016 р. Та не було ніякого порушення цього положення щодо періоду тримання під вартою з 9.07.2012 року до 21.03.2013 року та з 14.03.2014 року до серпня 2014 року.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Не встановлено порушення права ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: видача особи, статус іноземця, міжнародне співробітництво, військове угрупування, надмірні терміни