Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2019 року

у справі «Зульфікарі та Пеккан проти Туреччини»

за заявами № 6372/05 та іншими

Щодо позбавлення права власності на акції внаслідок незаконної передачі банку в державну власність

Фабула справи: заявники скаржилися, що внаслідок передачі банку до Фонду страхування ощадних депозитів, вони були позбавлені власного майна.

Справа стосувалася скарги заявників на те, що вони були позбавлені власності після того, як банк, акціями якого вони володіли, був переданий державі.

Обидва заявники володіли акціями відповідного банку. Влада прийняла рішення про передачу управління, контролю та акцій банку до Фонду страхування ощадних депозитів після того, як було встановлено, що зобов'язання банку значно перевищили наявні активи. Його основні акціонери оскаржили передачу банку під управління Фонду, але суд відхилив їхні скарги.

Заявники також ініціювали окреме судове провадження про скасування рішення щодо передачі банку під управління Фонду та сплати суми грошових коштів в еквіваленті номінальної вартості їх акцій, але їхні скарги також були відхилені. Остаточне рішення у справі першого заявника було ухвалено в квітні 2004 року, тоді як у справі другого заявника лише у травні 2007 року.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що частка компанії є складним об'єктом. Це засвідчує, що власник володіє часткою в компанії разом з відповідними правами. У цій справі, хоча Уряд стверджував, що акції, які перебувають у заявниках, не можна вважати "володіннями", оскільки вони не мали жодної цінності з огляду на фактичне фінансове становище банку, Суд не може надати ваги цьому аргументу, оскільки він зазначає, що акції, що належать заявнику мали економічну цінність і, таким чином, складають «майно», і що, в результаті заходів, на які заявники скаржилися, вони втратили всю свою цінність.

Суд зауважує, що заявники були акціонерами банку до того, як його перейняли державні органи. Вони втратили право власності на свої акції внаслідок передачі банку до Фонду згідно з п.п. 3 та 5 ст.4 Закону № 4389, оскільки ця передача стосувалася всіх акцій банку, а також його управління та контролю. Таким чином, на думку Суду, відбулося втручання у їх право на мирне користування своєю власністю. Крім того, Суд зауважує, що рішення Ради Міністрів щодо прийняття банку було прийнято як захід для контролю за банківським сектором країни.

Суд повторює, що перша і найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, щоб будь-яке втручання державного органу в мирне користування володінням було "законним": друге речення першого абзацу допускає позбавлення володіння лише "за умови, передбачених законом", а другий абзац визнає, що держави мають право контролювати використання майна, виконуючи "закони".

Суд спочатку зазначає, що у справі “ЯшарХолдінг А.С. проти Туреччини”, №48642/07, 4.04.2017 року, він визнав порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції через незаконність спірного втручання, а саме передачу Яшарбанку до Фонду. У цій зв'язку Суд зазначив, що передача не може бути зроблена у відповідності до законодавства до внесення поправок до розділу 14 (5) Закону № 4389.

Суд не бачить підстав для постановлення іншого рішення у цій справі, тим більше, що заявники, як акціонери, не брали участі в управлінні банком.

У цьому відношенні Суд також зазначає наступне щодо того, як касаційний суд розглядав аргументи заявників про те, що рішення Ради міністрів було незаконним. У процесі скасування цього рішення заявники, зокрема, вказували на їх статус та недоліки в нагляді за Яшарбанком. Суд відхилив їх позов, спираючись на міркування, викладені у справі, порушеній основними акціонерами для скасування рішення Ради Міністрів. Суд зазначає, що в своєму рішенні по справі “ЯшарХолдінг А.С. проти Туреччини”, він не знайшов жодних підстав ставити під сумнів висновки касаційного суду, що в світлі труднощів, з якими стикається Яшарбанк та його невиконання необхідних заходів, продовження його діяльності поставило б під загрозу права його кредиторів і підірвало б надійність та стабільність банківської системи.

Хоча він не відходить від цього висновку в цій справі, він зазначає, що основним поданням заявників до касаційного суду було протиправність застосування розділу 14 (5) у спосіб, який передбачав передачу їхніх акцій разом із акціями основних акціонери. За словами заявників, їх акції повинні бути предметом цього положення з урахуванням їх позиції в якості акціонерів, які отримали свої акції на фондовій біржі. Суд зазначає, що національний суд не звертав уваги на головний аргумент про правомірність застосування розділу 14 (5) до їх акцій.

Висновки: втручання у право заявників на мирне користування своїми володіннями не може вважатися законним. Суд встановив, що передача в фонд акцій, куплених заявниками на фондовій біржі, не може вважатись законною, з огляду на те, що національний суд визнав саму передачу банку незаконною.

Констатовані порушення: захист права вланості (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: фінансове законодавство, банківська діяльність, статутний капітал банку, націоналізація банківських установ