Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 18 червня 2019 року
у справі «Котофан проти Республіки Молдова та Росії»
за заявою № 5659/07
Щодо свавільного вилучення транспортного засобу на підконтрольній державі території
Фабула справи: заявник скаржився, що вилучення його автомобіля та накладення штрафу на нього є незаконним втручанням у його право власності. Крім того, заявник скаржився, що не має ефективного засобу захисту стосовно своєї скарги відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Заявник мав у власності автомобіль, зареєстрований Молдавськими органами влади зі встановленим реєстраційним номером Молдови. Працівник митної служби самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» (далі - ПМР) зупинив заявника на контрольно-пропускному пункті та конфіскував його автомобіль, обґрунтовуючи це тим, що заявник, в’їжджаючи на територію ПМР, не зупинився перед кордоном. Окрім іншого, заявника було пізніше зобов’язано сплатити штраф за повернення автомобіля. Водійське посвідчення заявника було вилучено на тій підставі, що останній не дотримувався правил дорожнього руху. Його автомобіль було також вилучено з причини недотримання заявником митних правил, але протокол про вилучення було знищено, а заявник зміг повернути автомобіль п’ятьма годинами пізніше після втручання групи російських миротворців. Водійське посвідчення йому не повернули, а тому заявникові видали тимчасове посвідчення на право керування автотранспортним засобом.
Заявник скаржився до органів влади Молдови, але вони повідомили, що нічим йому допомогти не можуть. Уряд оспорив той факт, що заявник проінформував їх про обставини цієї справи.
Правове обґрунтування: для того, щоб захід, який становить контроль над використанням, був виправданим, він повинен бути законним (див. Кацарос проти Греції , № 51473/99, № 43, 6.06.2002 р.; Херрманн проти Німеччини [GC], № 9300/07, §74, 26.06.2012 року) та здійснюватися "відповідно до загального інтересу". Захід також повинен бути пропорційним меті; однак слід вивчити пропорційність втручання лише після того, як буде встановлено його законність.
Що стосується законності втручання, жоден елемент у цій справі не дозволяє Суду вважати, що існувала правова основа для втручання у права заявника, гарантовані ст.1 Першого протоколу до Конвенції (див. Туртуріка та Касіан проти Республіки Молдова та Росії, № 28648/06 та 18832/0 , §49, 30.08.2016 року; та Падурет проти Республіки Молдова та Росії, № 26626/11, § 29, 9.05.2017 року).
Молдова заперечувала доводи скаржника, мотивуючи це тим, що таке втручання регламентовано внутрішнім законодавством. Російська Федерація стверджувала, що вона «не має» юрисдикції на території «Придністровської Молдавської Республіки», а тому не може надавати свої пояснення.
У світлі першого аспекту дотримання Молдовою своїх позитивних зобов’язань щодо відновлення контролю над територією Придністров’я, слід зазначити, що вона здійснила всі заходи, які могла здійснити.
У світлі другого аспекту позитивних зобов’язань Молдовою щодо дотримання прав заявника слід зазначити, що останній не проінформував законні органи влади про свою проблему, а тому їм не можна пред’явити претензії у бездіяльності у справі заявника.
Оскільки Російською Федерацією здійснюється контроль над територією самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки», без військової, фінансової та політичної підтримки якої вона (самопроголошена республіка) не могла б існувати, а також з урахуванням прецедентної практики Суду (рішення «Мозер проти Республіки Молдови та Росії») Російська Федерація є відповідальною за порушення права заявника на мирне володіння майном.
Суд зауважує, що скарга заявника відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції була суперечливою.
Що стосується скарг щодо Молдову, Суд зазначає, що Уряд Молдови не вказував на існування ефективного засобу правового захисту відповідно до молдавського внутрішнього законодавства.
Що стосується Росії, Суд також зазначає, що в матеріалах справи немає жодних вказівок, а Уряд Росії не стверджував, що будь-які ефективні засоби захисту були доступні заявнику в ПМР стосовно вищезгаданої скарги.
Отже, Суд приходить до висновку, що заявник не мав ефективного засобу захисту стосовно своєї скарги відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Що стосується відповідальності Молдови, Суд нагадує, що встановив, що "засоби захисту", які ця держава повинна запропонувати заявникам, полягали у наданні їм можливості інформувати молдавські органи про деталі свого становища та обов’язок органів про різні правові та дипломатичні дії, які вони вживали. У справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» Суд, серед іншого, дійшов висновку, що Молдова надала заявнику процедури, пропорційні обмеженим можливостям захисту прав заявника, і таким чином він виконав свої позитивні зобов'язання. У цій справі Суд не бачить підстав для того, щоб дійти іншого висновку.
Що стосується відповідальності Російської Федерації, з тих же причин та за відсутності будь-якого подання російським Урядом даних щодо будь-яких засобів захисту, доступних заявникам, Суд приходить до висновку, що Російською Федерацією було порушено ст.13 Конвенції, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Висновки: відповідальність за вилучення автомобіля заявника повинна нести Російська Федерація, адже Придністровська Молдавська Республіка це підконтрольна їй у всіх сферах територія. Так само лише Російська Федерація відповідає за позбавлення заявника ефективного засобу захисту своєї скарги.
Констатовані порушення: захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції) лише щодо Російської Федерації, право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції) лише щодо Російської Федерації.
Ключові слова: правомірна конфіскація, компетенція митних органів, гарантування приватної власності, адміністративний штраф, підлегла територія
