Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 червня 2019 року

у справі «Вірпрод-Люкс С.Р.Л. проти Республіки Молдова»

за заявою № 5067/08

Щодо прийняття позову касаційним судом всупереч строкам позовної давності

Фабула справи: компанія-заявник скаржилася на несправделивість судового провадження в цілому, оскільки національні суди не врахували строки позовної давності. В результаті Генеральний прокурор зміг успішно оскаржити продаж будівлі компанії понад шість років після того, як відбувся продаж. Також заявник вказував на порушення свого права на мирне володіння майном.

Компанія-заявник є юридичною особою, зареєстрованою у Молдові. Податкова служба вилучила будівлю у державної компанії в рахунок податків, які підлягають сплаті. На запит податкової служби було проведено оцінку будівлі, яка склала 352 000 молдавських леїв. 29.01.2001 року Департамент приватизації та управління державним майном відчужив на публічних торгах цю будівлю компанії за 360 000 молдавських леїв. Компанія-заявник придбала цю будівлю у загаданої державної компанії.

Генеральна прокуратура порушила судове провадження, вимагаючи анулювання угоди від 29.01.2001 року та, відповідно, анулювання угоди про відчуження між державною компанією та компанією-заявником. Окрім іншого, Генеральна прокуратура вимагала повернення будівлі, що була предметом угод, до її першопочаткового власника. Причиною такого оскарження було те, що оцінка цієї будівлі не була здійснена відповідно до вимог закону.

Компанія-заявник подала свої заперечення на заяву прокуратури, зазначивши, окрім іншого, що строк позовної давності в цій справі вже минув. Апеляційний суд відхилив заяву Генеральної прокуратури як таку, що подана поза межами трирічного строку позовної давності з моменту подій, які оспорюються. Касаційний суд підтримав апеляційну скаргу Генеральної прокуратури, скасував рішення апеляційного суду та задовольнив позов прокурора в повному обсязі. Касаційний суд зазначив, що заява Генеральної прокуратури стосувалася визнання договорів відчуження недійсними, а отже, відповідно до ст.217 Цивільного кодексу, прийнятого 12.06.2003 року, такі вимоги не обмежуються строками позовної давності.

За даним рішенням угоди були визнані недійсними, а кожна зі сторін мала повернути іншій стороні те, що вона отримала внаслідок укладення таких угод. Компанія-заявник подала заяву в порядку нагляду на рішення касаційного суду, в якій вказала, що незалежним експертом було проведено оцінку будівлі, яка з урахуванням поліпшень, проведених компанією-заявником, складає 8 550 000 молдавських леїв. Водночас компанія-заявник не покидала будівлю, що була предметом спору, оскільки в ній розташовувалися виробничі лінії, і пошук нової будівлі та їх переміщення потребував часу та ресурсів. Оскільки державна компанія не потребувала повернення будівлі, компанія-заявник запропонувала їй укласти мирову угоду про врегулювання, відповідно до якої компанія-заявник зберігала би право власності на будівлю в обмін на сплату нею 325 092 молдавських леїв.

В рамках процедури нагляду касаційний суд залишив в силі мирову угоду, і на цій підставі той же суд суд скасував своє попереднє рішення та відхилив скаргу прокурора. З матеріалів справи не вбачається, чи компанія повернула компанії-заявникові суму, отриману в результаті продажу будівлі. Правове обґрунтування: Суд посилається на свою попередню прецедентну практику, в якій заявив, що дотримання вимог щодо прийнятності для здійснення процесуальних дій є важливим аспектом права на справедливий суд. Роль, яку відіграють строки позовної давності, має важливе значення при тлумаченні у світлі Преамбули Конвенції, яка у своїй відповідній частині оголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Держав (див. Дачіа СРЛ проти Молдови, № 3052/04 , § 75, 18.03. 2008 р.).

Проблеми тлумачення мають вирішувати насамперед національні органи влади, зокрема суди. Це стосується, зокрема, тлумачення судами правил процесуального характеру, таких як встановлений строк для порушення судових позовів. Роль Суду обмежується встановленням, чи сумісні наслідки такого тлумачення з Конвенцією в цілому та принципом правової визначеності, гарантованим, зокрема, ст.6 Конвенції (див. Платаку проти Греції, № 38460 / 97, § 37, ЄСПЛ 2001 - I).

У цій справі Суд зазначає, що строк для оскарження продажу 29.01.2001 року, передбачений Цивільним кодексом, що діяв у той самий час, закінчився у 2004 році. Це було підтверджено апеляційним господарським судом, який прийняв заперечення заявника щодо позовної давності. Проте касаційний суд вирішив не відхиляти позов Генеральної прокуратури відповідно до положень старого Цивільного кодексу, а застосувати положення нового Цивільного кодексу, який набув чинності в червні 2003 року.

Допустити противне означало б визнати, що держава має право не приймати до уваги тимчасові обмеження і оскаржувати остаточні юридичні рішення просто шляхом використання своєї влади, щоб ввести в дію нове законодавство.

Суд зазначає, що вищенаведений висновок, як видається, відповідає ст.6 нового Цивільного кодексу, де зазначено, що новий Кодекс не може мати зворотної сили і не може «змінювати або скасовувати умови, за яких склалася попередня правова ситуація, або умови в якій така правова ситуація припинила своє існування».

Суд вважає, що компанія-заявник мала "володіння" для цілей ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Він встановив, що підтримка позиції Генеральної прокуратури після закінчення загального строку була несумісною з принципом правової визначеності. Національні суди не надали жодних обґрунтувань оскарженого втручання.

Висновки: Суд не оскаржує право держави приймати нове законодавство, що регулює строки цивільного судочинства. Однак, з цього не випливає, що є сумісним з Конвенцією застосовувати нові правила таким чином, щоб не встановити правових ситуацій, які стали остаточними через застосування відповідного строку позовної давності до набрання чинності таким законодавством.

Суд встановив, що було порушення в результаті дії Генеральної прокуратури щодо скасування угод 2001 та 2003 років всупереч строкам позовної давності. Суд вважає, що підтримка дій Генеральної прокуратури являла собою необґрунтоване втручання у право власності компанії заявника, оскільки справедливий баланс не дотримувався, а компанія-заявник повинна була нести надмірне навантаження.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: процесуальні вимоги, прийнятність заяви, належні строки, правомірність позбавлення власності