Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 травня 2019 року

у справі «Весселінов проти Болгарії»

за заявою № 3157/16

Щодо накладення грошового стягнення за наклеп

Фабула справи: посилаючись на ст.10 Конвенції, заявник стверджував про порушення його права на свободу вираження поглядів з причини притягнення його до відповідальності за наклеп.

Заявник, який проживає у Відні, після візиту до Софії в 2009 році, надіслав листа місцевим органам влади, в якому висловив обурення тим, що його племінник реконструював будинок, що дістався йому у спадок від його батьків, а також висловив сумніви щодо законності проведення будівельних робіт.

Зокрема, заявник вказав, що його племінник володіє «незаконним нотаріальним документом <...>, отриманим на підставі підробленого нотаріального акта». Племінник, у свою чергу, порушив проти заявника кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення у зв'язку з наклепом та зажадав відшкодування завданої його репутації шкоди. Згодом кримінальне провадження було припинено у зв'язку із закінченням строку давності. Однак заявника було визнано винним у наклепі на племінника та зобов’язано відшкодувати йому моральну шкоду.

Суди, окрім іншого, встановили, що скарги заявника про незаконні або підроблені нотаріальні документи не відповідали дійсності, і що його племінник був дійсним власником частини зазначеного майна.

Правове обґрунтування: загальні принципи, вироблені в практиці Суду щодо свободи вираження поглядів, нещодавно були узагальнені в справах “Морісі проти Франції“ ([GC], № 29369/10, §§ 124-27, ECHR 2015).

Що стосується розглянутої справи, Суд зазначає, що рішення суду, які визнають заявника зобов'язаним виплатити збитки, були втручанням у його право на свободу вираження поглядів згідно зі ст.10 Конвенції.

У попередніх справах проти Болгарії, стосовно скарг, адресованих владі, і коли заявників було засуджено за наклеп, Суд висловив сумнів у законності втручання у їх права(див. Маринова та інші, №33502/07 та 3 інші, § § 81-82, 12.07.2016 року; Здравко Станев проти Болгарії (№ 2), №18312/08, §§ 33-34, 12.07.2016 року;Сапунджієв проти Болгарії [Комітет], №30460/08, § 41, 6.09.2018 року).

У цій справі, подібно до попередніх, провадження проти заявника спочатку стосувалося його кримінальної відповідальності за наклеп. Однак згодом його кримінальне переслідування було закрито, і національні суди не прагнули встановити, чи вчинив заявник кримінальне злочин наклепу. Вони розглядали лише цивільний позов, пред'явлений у тому самому провадженні. Зважаючи на це, Суд не бачить підстав ставити під сумнів законність втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, як це було зроблено у випадках, розглянутих Судом раніше. Втручання базувалося на розділі 45 (1) Закону про зобов'язання та договори. Отже, Суд вважає, що втручання у права заявника було "передбачено законом".

Крім того, Суд вважає, що втручання переслідувало законну мету, а саме захист репутації та прав особи.

Заявник був визнаний відповідальним за те, що заявив, що племінник володіє "незаконним нотаріальним документом”. Суд не бачить жодних підстав сумніватися у фактичних висновках національних судів з цього приводу, а саме в тому, що заявник зробив цю заяву і що вона не відповідає дійсності.

Більше того, навіть якщо він визнає, що оскаржувана заява не була особливо агресивною, принизливою або ображаючою, та зазначає, що жодних несприятливих практичних наслідків для племінника, таких як перевірки чи інспекції з боку органів влади, не випливало з листа заявника, Суд не ставить під сумнів висновок національних судів, що племінник заявника все-таки зазнав певної шкоди. Цей висновок, зокрема, ґрунтувався на показаннях свідків і є достатньо аргументованим.

Лист заявника був адресований муніципалітету, але місцева влада не була компетентна перевірити таку справу чи вжити будь-яких заходів. Заявник у своєму листі заявив, що він має намір оскаржити дії племінника в суді - який справді був органом, компетентним вирішити цю справу, - але не показав, що він вживав дії з цього приводу.

Суд вважає, що втручання у свободу вираження поглядів заявника відповідало нагальній соціальній потребі. Суд також зазначає, що, вважаючи заявника відповідальним за те, що він зробив заяву, національні суди дали відповідні та достатні причини.

Щодо санкції, накладеної на заявника, Суд зауважує, що кримінальне переслідування проти нього було закінчено, у зв’язку із закінченням строків давності. Заявнику було наказано сплатити суму компенсації. Заявник не представив детальну інформацію про своє особисте матеріальне становище, і Суд не в змозі оцінити, чи був такий вирок проти нього надмірним і поклав на нього непропорційний тягар. Крім того, заявник, здається, не фактично сплатив будь-яку частину цієї суми.

Висновки: роблячи заяву, заявник свідомо намагався завдати шкоди своєму племіннику. Суперечна заява не була зроблена імпульсивно або в розпалі дискусії, а була надіслана владі приблизно через два місяці після того, як заявник відвідав Софію та дізнався про будівництво, здійснене його племінником. Також важливо, що заявник не зазнав жодних санкцій щодо решти тверджень у його листі, зокрема, що він обурений роботами, які проводив його племінник і що він сумнівався в їх законності.

Накладення на заявника грошового стягнення за наклеп на свого племінника відповідало усім законним вимогам Конвенції.

Констатовані порушення: не було встановлено порушення свободи вираження поглядів (ст.10 Конвенції).

Ключові слова: введення суду в оману, наклепницькі дії, помилкове судження про вину особи, проведення незаконних будівельних робіт, цивільно-правова відповідальність за наклеп, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення