Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 квітня 2019 року

у справі «Т.Б. проти Швейцарії»

за заявою № 1760/15

Щодо поміщення засудженого до охоронюваної установи закритого типу для проходження ним медичного лікування

Фабула справи: заявник стверджує, що заходи вжиті щодо нього протягом квітня 2014 року по квітень 2015 року не ґрунтувалися на правовій основі. Крім того, він скаржиться, що його затримали не у відповідній установі.

Заявник був засуджений до позбавлення волі за умисне вбивство дівчини, яка займалася проституцією, поєднане зі зґвалтуванням і сексуальним примусом та вчинене з особливою жорстокістю. Суд у справах неповнолітніх доповнив покарання заявника заходом захисту у вигляді поміщення його до спеціалізованого центру закритого типу для лікування психічних розладів.

Після досягнення заявником 22-х років, прокурор у справах неповнолітніх клопотав про його поміщення до охоронюваної установи закритого типу для проходження ним медичного лікування. Було вирішено помістити заявника до сектору безпеки 2 тюрми.

Федеральний суд як суд останньої інстанції відхилив апеляційну скаргу заявника в порядку цивільного судочинства проти розпорядження щодо такого поміщення, і підтвердив, що нове положення ст.426 Цивільного кодексу дає достатні підстави для поміщення заявника з метою «надання допомоги» до названої вище установи. Заявник повторно клопотав про звільнення. Федеральний суд зауважив, що вимоги попередньої редакції ст. 397 Цивільного кодексу були враховані, і що заявник становив небезпеку для суспільства. Більше того, Федеральний суд зауважив, що він не може посилатися на своє рішення, в якому наголошував на достатніх підставах, передбачених новою редакцією ст .426 Цивільного кодексу, для поміщення заявника з метою «надання допомоги».

Після спливу трьох років перебування в секторі безпеки 2, заявника було переміщено до загального підрозділу тюрми для відбуття призначеного покарання. Таке перебування неодноразово продовжувалось судом у сімейних справах, а, продовживши перебування до кінця вересня 2018 року, суд встановив, що заявника має бути розміщено у зовнішню камеру, що і відбулося.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що для виконання п.1 ст.5 Конвенції тримання під вартою повинно відбуватися "законним шляхом" та "бути законним". Відповідно до судової практики Суду, затримання особи, яка страждає психічним розладом відповідно до п.1 (е) ст.5 Конвенції, може бути призначено не лише тоді, коли її потрібно оздоровити або застосовувати терапію, медикаменти чи інше клінічне лікування, а також коли необхідно контролювати його, щоб запобігти, наприклад, заподіянню шкоди собі чи шкоду іншим. Конвенція не забороняє примусового розміщення з міркувань безпеки, а саме лише тому, що стан особи, яка страждає психічним розладом, становить реальний ризик серйозної шкоди для суспільства.

У самому початку, Суд зазначає, що заявник був поміщений в сектор безпеки 2 в'язниці на тій підставі, що він становить небезпеку для оточуючих. Більше того, принаймні згідно з документами, наданими до Суду, заявник ніколи не виявляв агресивної поведінки щодо працівників в'язниці або будь-якої загрози під час затримання.

Суд зазначає, що кримінальний закон про неповнолітніх не може слугувати правовою підставою для тримання заявника під вартою. Аналогічно, Суд зауважує, що заявник не висловлював жодної серйозної загрози та що він не представляє серйозної, прямої та неминучої небезпеки, який може легітимізувати кримінальне затримання або захід, заснований на загальному поліцейському пункті.

Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою Федерального суду умови розміщення з метою допомоги як міра позбавлення волі регулюються Цивільним кодексом.

У цій справі, Суд вважає, що періодично було підтверджено, що заявник має психічні розлади, а саме серйозні розлади особистості антисоціального типу і сексуальний садизм. Отже, ніщо не дозволяє Суду сумніватися в тому, що ця умова, викладена у ст.426 Цивільного кодексу і яка відповідає її судовій практиці, що стосується п.1 (е) ст.5 Конвенції, кваліфікує фізичну особу як "психічно хвору”.

Суд зауважує, що друга умова, а саме потреба в особистій допомозі чи лікуванні, стосується терапевтичної мети, яка є основною метою та орієнтиром втручання влади: захистити відповідну особу та забезпечити їй допомогу, яка їй потрібна. Має бути причинно-наслідковий зв’язок між причиною розміщення та потребою у розміщенні. Так само критерій необхідності особистої допомоги дає змогу відрізняти поміщення на підставі ст.426 Цивільного кодексу від інших форм, що є заходами міліції та притягненням до кримінальної відповідальності.

Суд вважає, що занепокоєння щодо особистої допомоги та міркувань безпеки якимось чином переплітаються у ч. 2 ст.426 Цивільного кодексу, яка передбачає, що орган повинен враховувати що ця особа представляє для своєї сім'ї та третіх осіб та їх захист.

Щодо цього положення, Суд зазначає, що Федеральний суд уточнив сферу його застосування в тому сенсі, що захист третіх сторін може стати додатковим елементом в оцінці ситуації, але "сам по собі не є визначальним”. У зв'язку з цим, компетентний орган повинен діяти в кожному конкретному випадку, зважуючи інтереси: з одного боку, особисту свободу людини, стан якої вимагає, щоб їй надавалася допомога, а з іншого - права родичів та третіх осіб. Суд зазначає, що Федеральний суд прямо підкреслив у своєму рішенні, що позбавлення волі для цілей допомоги на тій підставі, що знаходяться під загрозою зникнення інших людей, не грунтується на законі. Звідси випливає, що абз.2 ст.426 Цивільного кодексу не може виправдовувати затримання заявника.

Висновки: заявника було затримано без законних підстав та як суто запобіжний захід в установі виконання покарань. Беручи до уваги той факт, що підстави тримання під вартою, передбачені пунктами (а) - (f) п.1 ст.5 Конвенції, мають суворий характер, "рішення", винесене швейцарською владою, є занадто загальним: "кожен, хто загрожує безпеці інших людей, потребує особистої допомоги" і постановлене без ретельної мотивації, навіть за наявності надзвичайних обставин, як у цьому випадку.

Відтак, поміщення заявника до сектору безпеки 2 “для надання допомоги” в установі виконання покарань не було засновано на правових положеннях та не відповідало потребам на той час.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: сектори в’язниці, спеціальні установи виконання покарань, поміщення ув’язненого для проходження медичної допомоги, психічні розлади засудженого, психіатрична допомога ув’язненим