Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 08 квітня 2010 року
у справі «Фельдман проти України»[1]
за заявами № 76556/01 та іншими
Щодо незаконного та надмірного тримання під вартою
Фабула справи: заявник був віце-президентом, засновником та мажоритарним акціонером банку. Контролюючі податкові органи порушили кримінальну справу за обвинуваченням керівництва банку в ухиленні від сплати податків. Також було порушено іншу кримінальну справу за обвинуваченням керівництва банку у зловживанні службовим становищем. Пізніше міліція порушила ще три кримінальні справи за обвинуваченням заявника та в подальшому об'єднала всі кримінальні справи за обвинуваченням заявника в одне провадження. Заявнику було пред'явлено обвинувачення в ухиленні від сплати податків, зловживанні службовим становищем, розкраданні колективного майна, а також хабарництві.
Міський суд визнав заявника винним в ухиленні від сплати податків та привласненні майна шляхом зловживання службовим становищем і призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. Цей вирок було оскаржено до апеляційного суду.
Апеляційний суд вніс незначні зміни до вироку та не встановив жодних процесуальних порушень у розгляді справи судом першої інстанції. В окремій ухвалі суд зазначив, що адвокати заявника порушили правила адвокатської етики.
Касаційний суд виправдав заявника в частині обвинувачення в ухиленні від сплати податків, але залишив без змін вирок в частині визнання заявника винним у привласненні майна шляхом зловживання службовим становищем. Також суд пом'якшив покарання заявника. Суд не встановив процесуальних порушень в розгляді справи судами нижчих інстанцій.
Заявника було затримано за підозрою в ухиленні від сплати податків. До нього було застосовано тримання під вартою, з огляду на те, що він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та були підстави вважати, що він міг ухилятися від слідства і перешкоджати встановленню істини у справі. Заявник неодноразово оскаржував даний захід, але суди не задовольняли його вимог. Суди то скасовували застосування заходу, то знову поновлювали його дію.
Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою було незаконним та необґрунтовано тривалим, а також на те, що перегляд законності його тримання під вартою не здійснювався.
Правове обґрунтування: Суд повторює, що вжиті у пункті 1 статті 5 Конвенції вирази "законний" та "відповідно до процедури, встановленої законом" за своєю суттю відсилають до національного законодавства і зобов'язують дотримуватись його матеріальних і процесуальних норм. Саме національні органи, передусім суди, мають тлумачити і застосовувати національний закон, при цьому Суд має перевірити, чи було дотримано цього закону для цілей вказаного положення Конвенції (див., зокрема, рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], N 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).
Однак, "законність" тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Крім того, Суд має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього (див. рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, п. 45, серія A, N 33).
Суд визнав таким, що не відповідає вимозі "законності" за пунктом 1 статті 5 Конвенції (995_004), тримання під вартою протягом періодів, коли його строк продовжувався за санкцією прокурора та коли воно здійснювалось за відсутності будь-якого рішення, оскільки щодо такого тримання не виносилось рішення суду (див. рішення у справах "Єлоєв проти України" ( 974_433 ) (Yeloyev v. Ukraine), N 17283/02, пп. 45-51, від 6 листопада 2008 року, та "Соловей та Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), зазначене вище, пп. 70-73).
Суд зазначає, ще тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, та ризик його ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань заявника про звільнення. Проте, згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (див. рішення у справах "Яблонський проти Польщі" (Jablonski v. Poland), N 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та "І.А. проти Франції" (I.A. v. France), N 28213/95, п. 102, ECHR 1998-VII). До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. зазначене вище рішення у справі "Іловецький" (Ilowiecki), п. 61). Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Посилаючись головним чином на серйозність пред'явлених заявнику обвинувачень та ризик його ухилення від слідства, державні органи продовжували тримання його під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними і достатніми".
Суд нагадує, що відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції заарештована або взята під варту особа має право на те, щоб матеріальні та процесуальні підстави, які мають суттєве значення для "законності" - з погляду Конвенції - позбавлення її свободи, були переглянуті. Це означає, що компетентний суд повинен дослідити не лише те, чи було дотримано встановлені національним законодавством процесуальні вимоги, а й обґрунтованість підозри, за якою особу заарештували, і легітимність мети, з якою було здійснено арешт і наступне тримання під вартою (див. рішення у справі "Буткевічюс проти Литви" (Butkevicius v. Lithuania), N 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II).
Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 , гарантуючи заарештованим та взятим під варту особам право на ініціювання судового провадження для встановлення законності позбавлення їх свободи, також проголошує їхнє право на судове рішення стосовно законності тримання під вартою, що має бути ухвалене без зволікань після порушення такого провадження, а також на рішення суду про звільнення, якщо виявиться, що воно незаконне (див. рішення у справі "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, п. 68, ECHR 2000-III).
Висновки: Суд встановив, що рішення про продовження строку тримання під вартою на невизначений період та без зазначення підстав для такого тримання не забезпечили заявнику достатній захист від свавілля, який є невід'ємним елементом визначення "законності" тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Єлоєв проти країни" (Yeloyev v. Ukraine), зазначене вище, пп. 52-55). Всупереч пункту 4 статті 5 Конвенції у справі заявника не було адекватної судової відповіді на клопотання заявника.
Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність ( п.1,3,4 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).
Ключові слова: захід забезпечення кримінального провадження, порушення презумпції невинуватості, безсторонність суду
