Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 травня 2012 року

у справі «Григор’єв проти України»

за заявою № 51671/07

Щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції

Фабула справи: заявника затримали у помешканні знайомого у зв’язку з вчиненням низки розбійних нападів та вбивств. Працівники міліції обшукали заявника та знайшли в його кишені підозрілий пакет, який, як здавалося, містив наркотики. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції підкинули йому пакет, коли він вже був у наручниках. Затримання заявника було задокументоване як таке, що ґрунтувалось на підозрі у зберіганні наркотичних речовин. До заявника було застосовано адміністративне затримання строком на три доби, поки проводилася експертиза вмісту пакету. Заявник зізнався у вчиненні п’ятнадцяти епізодів розбою, крадіжок, перевезення контрабанди, а також у замаху на вбивство. Протягом досудового розслідування заявник скаржився на незадовільний стан здоров’я. Досудове слідство у кримінальній справі щодо заявника (та інших співобвинувачених) було закінчене та справу було передано на розгляд до апеляційного суду, що діяв як суд першої інстанції. Апеляційний суд розглянув кримінальну справу щодо заявника та вирішив, що у справі необхідно призначити службове розслідування щодо тверджень підсудних про жорстоке поводження з ними з боку працівників міліції. Слідчий прокуратури закрив кримінальну справу через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. Апеляційний суд визнав заявника та п’ятьох інших осіб винними у вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, а також у бандитизмі, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю, викраденні автомобілів, умисному знищенні чужого майна та у численних епізодах крадіжок і розбою. Заявник, на додаток до цього, також був визнаний винним у зберіганні наркотичних речовин. Заявник як особисто, так і через свого захисника, оскаржив вирок в касаційному порядку. Суд залишив касаційну скаргу заявника без задоволення. Заявник скаржився на те, що зазнав катування з боку працівників міліції та що у цьому зв’язку не було проведено ефективного розслідування. Заявник стверджував, що національні органи не розслідували належним чином його скаргу на катування та не притягнули до відповідальності винних осіб. Він стверджував, що органи прокуратури, які здійснювали розслідування, не були об’єктивними та намагалися скоріш відхилити його скаргу, ніж перевірити її. Заявник також вказав на те, що його не було визнано потерпілим, хоча було встановлено, що він зазнав тілесних ушкоджень під час тримання під вартою в міліції.

Правове обґрунтування: суд неодноразово зазначав, що ст. 3 Конвенції є втіленням однієї з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, від 21.02.2002 року, та «Ульку Екінчі проти Туреччини» (Ulku Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136, від 16.07.2002 року). Оцінюючи докази, суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою ознак чи неспростовних презумпцій факту (див., в якості класичного прикладу, вищезазначене рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»(Ireland v. the United Kingdom), n. 161). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно державним органам - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на державні органи, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення рішення у справі (див. рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

Суд наголошує на тому, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею з боку міліції, яке було таким, що порушує ст.3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного забезпечити встановлення та покарання винних осіб. У протилежному випадку загальна юридична заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання, попри її фундаментальну важливість, виявилася б неефективною на практиці, а в деяких випадках суб’єкти владних повноважень дістали б можливість, по суті, безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28.10.1998 року, п. 102, Reports 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВГІ], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом контролю з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR 2006-MI).

Висновки: твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції, включаючи застосування до нього електричного струму, мали переконливу доказову базу. Той факт, що ушкодження на його тілі знаходилися в межах його досяжності та альтернативна версія щодо того, що вони необов'язково були наслідком дії електричного струму, на яку посилався у своїх зауваженнях Уряд, не ставить під сумнів правдоподібність тверджень заявника. У цьому зв'язку Суд зазначає, що Уряд не надав жодного пояснення щодо того, яким чином заявник міг завдати собі такі тілесні ушкодження. Відповідно Суд доходить висновку, що заявник зазнав жорстокого поводження, достатньо серйозного, щоб вважати його катуванням. Суд доходить висновку, що заявник був позбавлений ретельного та ефективного розслідування його небезпідставної заяви про те, що він зазнав катування з боку працівників міліції. Як постановив Суд у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), на національному рівні ця ситуація має в своїй основі проблеми системного характеру, існування яких дозволяє суб’єктам владних повноважень, що несуть відповідальність за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на справедливий суд (п.1, підпункту «c» п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: знущання, визнавальні показання, розбій, вбивство, тілесні ушкодження, фізичний примус, участь захисника