Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 лютого 2011 року

у справі «Харченко проти України»

за заявою № 40107/02

Щодо необґрунтовано тривалого тримання під вартою

Фабула справи: 4 квітня 2001 року щодо заявника було порушено кримінальну справу, 7 квітня 2001 року прокурор санкціонував взяття заявника під варту та в подальшому продовжив строк застосування цього запобіжного заходу. Крім того, районні суди продовжували тримання заявника під вартою, посилаючись головним чином на тяжкість пред’явленого обвинувачення та ризик ухилення заявника від слідства і суду. Повертаючи справу на додаткове слідство, суд також не вказував визначений строк, на який він продовжує тримання заявника під вартою. 4 серпня 2003 року прокурор звільнив заявника з-під варти, змінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд. 18 вересня 2004 року слідчий закрив кримінальну справу щодо заявника. Загальний строк досудового тримання заявника під вартою становив приблизно два роки та чотири місяці. Заявник вважав, що його досудове ув'язнення було нерозумно тривалим.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявнику своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (980_009) (Labita v. Italy), [GC], N 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).

Висновки: Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника тривало два роки і чотири місяці. Він зауважує, що у першій постанові про взяття заявника під варту вказувалося на серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від слідства. Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу. Проте згідно з пунктом 3 статті 5 (995_004) після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов'язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами (див. згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України" (974_433), п. 60). Однак у справі, що розглядається, таких підстав суди не наводили. Крім того, національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції), право кожного, кого заарештовано або затримано на розгляд справи судом упродовж розумного строку (п. 3 ст. 5 Конвенції) та право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: приниження гідності, нелюдське поводження, строк продовження ув'язнення, принцип захисту від свавілля, законність тримання під вартою, принцип юридичної визначеності, продовження строку тримання під вартою