Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 лютого 2012 року

у справі «Тросін проти України»

за заявою № 39758/05

Щодо обмеження права засудженого на спілкування з близькими

Фабула справи: заявника було затримано за підозрою у вбивстві. Міський суд обрав заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Строк його застосування неодноразово продовжувався. Апеляційний суд, який діяв як суд першої інстанції, встановив, що заявник та два інших підсудних вчинили вбивство з особливою жорстокістю та з корисливих мотивів. Суд засудив заявника до довічного позбавлення волі. Вирок ґрунтувався на різних доказах, включаючи визнавальні показання заявника та інших підсудних, надані під час судового розгляду. Касаційний суд залишив вирок без змін після чого він набрав законної сили. Після постановлення рішення касаційним судом заявник подавав скарги про перегляд справи, про призначення захисника, але у задоволенні скарг було відмовлено. Згідно з твердженнями заявника, протягом попереднього ув’язнення йому не дозволялись побачення з родичами. Заявник скаржився на те, що протягом його ув’язнення після засудження йому дозволялися побачення з родичами тривалістю до чотирьох годин тільки раз на шість місяців, при цьому присутніх дорослих осіб не могло бути більше трьох. Заявник скаржився на те, що адміністрація місць позбавлення волі переглядала його листи до ЄСПЛ та це наражало його на справжній ризик психологічного тиску та жорстокого поводження з боку працівників установи з метою примусити його відкликати свою заяву.

Правове обґрунтування: суд повторює, що тримання під вартою або будь-який захід, яким особа позбавляється свободи, тягне за собою невід’ємні обмеження щодо приватного та сімейного життя. Проте, важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому державними органами можливості або, за потреби, допомоги у підтриманні зв’язків зі своїми близькими. Обмеження, які стосуються кількості побачень з родичами, нагляду за такими побаченнями або, якщо це виправдовується характером злочину, - застосування до ув’язненого спеціального режиму ув’язнення, становлять втручання у його права за ст.8 Конвенції, але самі по собі не є порушенням зазначеного положення. Тим не менш, подібне обмеження повинно застосовуватися «згідно із законом» та переслідувати одну або більше легітимних цілей, перелічених у п.2, та, на додаток, повинно бути виправдане тим, що воно є «необхідним у демократичному суспільстві» (див. рішення від 9.10.2008 року у справі «Моїсеєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, п. 246).

Суд зазначає, що коли відповідно до тимчасово застосованого до ув’язненого режиму кількість його побачень з родичами обмежувалась одним побаченням на шість місяців, питання за Конвенцією не поставало. Проте, у вищезазначеному випадку національні органи та Суд врахували конкретні міркування, на яких ґрунтувалися подібні обмеження (див. рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2), заява № 25498/94, пп. 62-74, ECHR 2000-Х). У той же час, у цій справі відповідні положення національного законодавства запроваджували автоматичні обмеження частоти та тривалості побачень для всіх засуджених до довічного позбавлення волі, та не передбачали будь-якого рівня гнучкості при визначенні того, чи були такі суворі обмеження доцільними та дійсно необхідними у кожному конкретному випадку, навіть якщо вони застосовувались до осіб, засуджених до найсуворішої за кримінальним законодавством міри покарання. Суд вважає, що регулювання таких питань не повинно здійснюватись шляхом запровадження негнучких обмежень та що держави мають розробити власні системи оцінювання пропорційності, які нададуть державним органам змогу збалансувати інтереси особи та держави та врахувати особливості кожного конкретного випадку (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Діксон проти Сполученого Королівства» (Dickson v. the United Kingdom) [ВП], заява № 44362/04, пп. 82-85, ECHR 2007-V).

Здійснюючи власну оцінку цієї конкретної ситуації, Суд не вбачає будь-яких конкретних і особливих обставин, які б вказували на необхідність обмеження кількості побачень заявника зі своїми родичами до одного разу на шість місяців протягом періоду тривалістю більш ніж чотири роки. У контексті кількісної оцінки Суд також зазначає, що такі рідкі побачення ще більш обмежувалися тим, що були короткостроковими.

Висновки: держава не вжила необхідних заходів для забезпечення балансу між особистими інтересами заявника та інтересами держави щодо обмеження контактів засуджених із зовнішнім світом. Суд також вважає, що оскаржувані обмеження не були виправдані у тому, що стосується частоти та тривалості побачень з родичами, кількості осіб, яким одночасно дозволялося побачення, та способу проведення цих побачень.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: психологічний тиск, побачення у присутності працівника пенітенціарної установи, прослуховування розмов