Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 липня 2012 року

у справі «Савіцький проти України»

за заявою № 38773/05

Щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції

Фабула справи: заявник зі своїм товаришем поверталися з роботи та завітали до місцевого закладу харчування. Після цього заявник пішов проводжати друга на зупинку, коли в той час було вкрадено його велосипед. Заявник одразу ж подумав звернутися до правоохоронних органів з повідомленням про крадіжку і з цією метою попрямував до заправочної станції, щоб зробити декілька дзвінків, в чому йому було відмовлено. Після цього неподалік станції, за твердженнями заявника, його було затягнуто до автомобіля працівниками міліції, а потім побито. В якусь мить заявник зазнав особливо сильного удару та втратив свідомість. Він не міг пригадати, скільки ще його продовжували бити після цього. Коли він прийшов до тями, то не міг ворушити ногами та відчував гострий біль у спині. На цей час він вже був один та почав кричати від болю.

Заявника заштовхнули в міліцейський автомобіль та повезли до місцевої лікарні. Поки його оглядали, працівники міліції неодноразово вимагали від заявника, щоб він спокійно стояв, але стояти він не міг і постійно падав. На думку працівників міліції, це наочно демонструвало лікарям ступінь сп'яніння заявника. У працівників правоохоронних органів було протилежна версія подій, що вони надали заявнику медичну допомогу, якої він потребував на той момент. З часу події заявник не може самостійно ходити та отримав найвищу групу інвалідності. За підсумком усього досудового розслідування слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи, дійшовши висновку, що не було події злочину. У своїй постанові слідчий послався на ті ж самі докази, що і раніше, та дійшов висновку, що заявник перебував у стані сильного сп'яніння та отримав ушкодження внаслідок власної необережності при падінні або з огорожі, що відокремлювала парк від дороги, або з огорожі на кільці з бетонним бордюром у центрі парку. Суд першої інстанції дійшов висновку, що розслідування було здійснене належним чином та постанова слідчого була обґрунтованою. Отже, суд залишив скаргу заявника без задоволення. Заявник оскаржив зазначене рішення, але згодом забрав свою апеляційну скаргу з тієї причини, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за стверджуваний злочин сплив. Заявник скаржився на те, що його було побито працівниками міліції та що не було проведено ефективного розслідування цієї події; що він не мав доступу до матеріалів справи та що він не міг брати активну участь у розслідуванні, оскільки не мав доступу до юридичної допомоги.

Правове обґрунтування: щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімуму залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 162, Series A № 25, та «Яллог проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 67, ECHR 2006-IX).

Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, inter alia, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання (див. рішення у справах «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 120, ECHR 2000-IV, та «Рамірес Санчес проти Франції» (Ramirez Sanchez v. France) [ВП], заява № 59450/00, п. 118, ECHR 2006-IX). Поводження вважалося «принизливим», якщо воно було таким, що викликало у його жертв відчуття страху, страждання та меншовартості, здатних принизити та зіпсувати їх та, можливо, зламати їхній фізичний і моральний опір, або якщо воно було таким, щоб примусити особу діяти всупереч її власній волі або сумлінню (див., inter alia, рішення у справах «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom), заява № 27229/95, п. 110, ECHR 2001-III, та вищенаведене рішення у справі «Яллог проти Німеччини» (Jalloh v. Germany), п. 68).

При визначенні того, чи можна кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, слід враховувати закріплену в статті 3 відмінність між цим поняттям та поняттям «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження». Як уже зазначалося в попередніх справах, видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання (див. рішення від 18 січня 1978 р. у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 167, Series A, № 25); «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, п. 63, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, та «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 96, ECHR 1999-V). На додаток до жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це визнано в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждань, щоб отримати відомості або зізнання, покарати або залякати, примусити, або яке з будь-яких причин ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами або іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їхнього підбурювання або їхнього відома.

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. вищенаведене рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, Series А № 336, п. 34, та «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

Висновки: Суд вважає, що державні органи були дуже далекими від надання задовільних та переконливих пояснень походження ушкоджень, які отримав заявник. Більш того, поведінка державних органів у ході провадження призвела до втрати важливих доказів, що могли об'єктивно підтвердити або спростувати одну з конкуруючих версій. Суд також зазначає, що доводи заявника є цілісними та узгоджуються з непрямими доказами, наявними у матеріалах справи. Вони підтверджуються фактичними висновками, які Суд робить із загальної оцінки справи. Тому він підтримує твердження заявника про те, що останній зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, та доходить висновку, що держава несе відповідальність за завдані йому ушкодження. Суд також вважає, що ушкодження заявника були надзвичайно серйозними та призвели до тяжких та невиправних наслідків для його здоров'я. їх було завдано йому для того, щоб залякати та принизити його. За таких обставин жорстоке поводження, якого зазнав заявник, слід кваліфікувати як катування.

Констатовані порушення: заборона катування ( ст.3 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: побиття, знущання, інвалідність, підробка матеріалів справи, неефективне розслідування, виконання рішення суду