Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 лютого 2011 року

у справі «Плєшков проти України»

за заявою № 37789/05

Щодо надмірного та необґрунтованого тримання обвинуваченого під вартою

Фабула справи: 29 травня 2003 року було порушено кримінальну справу щодо заявника та деяких інших осіб за підозрою у торгівлі людьми і 31 травня 2003 року його було затримано. 25 травня 2004 року судом у судовому засіданні за участю представника потерпілих було задоволено подання прокурора про застосування до заявника (та інших підсудних) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Суд погодився із аргументами прокурора, що заявник чинив тиск на потерпілих, що мало наслідком зміну ними свідчень. Як стверджує заявник, його власний аргумент, який суд не прокоментував, ґрунтувався на тому, що зміна у свідченнях потерпілих в суді може бути пояснена тиском слідчого на них в ході досудового слідства, чого вже не було під час судового розгляду. Заявника було затримано в залі судового засідання. Кримінальне провадження щодо заявника тривало понад 4 роки. Заявник скаржився на те, що позбавлення його свободи 25 травня 2004 року було свавільним, і те, що подальше продовжуване тримання його під вартою було невиправдано тривалим. Він також скаржився на те, що не було адекватного судового розгляду питання законності тримання його під вартою. Заявник посилався на п.п. 1, 3, 4 ст. 5 Конвенції.

Правове обґрунтування: особа, обвинувачена у вчиненні злочину, має завжди бути звільнена під час провадження, якщо держава не може показати, що є "належні і достатні" підстави для виправдання продовжуваного тримання під вартою (див. рішення у справах "Вемхофф проти Німеччини" (Wemhoff v. Germany), від 27 червня 1968 року, пункт 12, Series A N 7, і "Яксі і Саргун проти Туреччини" (Yagci and Sargin v. Turkey), від 8 червня 1995 року, пункт 52, Series A N 319-A). В першу чергу національні судові органи мають забезпечити, щоб у кожній окремій справі тримання під вартою не перевищувало розумного періоду часу. Для цього вони повинні дослідити усі факти, що свідчать "за" і "проти" існування реальної вимоги суспільного інтересу, що, належно враховуючи принцип презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відхиляють клопотання про звільнення. Суд визначає, чи є у справі порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, саме на підставі обґрунтування, викладеного у цих рішеннях, і фактів, зазначених заявником у його скаргах (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], N 26772/95, пункт 152, ECHR 2000-IV).

Оскаржуване тримання під вартою заявника в цій справі тривало два роки, два місяці і шість днів, що не є коротким в абсолютному вираженні (див. для порівняння рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), N 16505/02, пункт 61, від 19 лютого 2009 року). Дійсно, заявнику було пред'явлено серйозні обвинувачення і справа була дещо складною, що вплинуло на тривалість провадження. Проте, протягом періоду тримання під вартою, щодо якого скаржиться заявник, суд, який розглядав його справу, п'ять разів відмовив заявнику у задоволенні заяв про звільнення, постановляючи рішення із схожими формулюваннями. Лінія обґрунтування залишалась незмінною і двозначною: по-перше, суд без наведення будь-яких фактів та без пояснень посилався на серйозність обвинувачень, пред'явлених заявнику, як на ознаку наявності ризику його втечі, по-друге, суд п'ять разів також без пояснень повторював, що зміна запобіжного заходу до постановлення вироку є передчасною.

П. 4 ст. 5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення "законності" позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано і потім узято під варту (див. рішення у справі "Буткевічюс проти Литви" (Butkevicius v. Lithuania), N 48297/99, пункт 43, ECHR 2002-II (витяги)).

Висновки: питання законності тримання заявника під вартою було розглянуто національним судом декілька разів. Однак, відповідні постанови національного суду не можуть вважатись такими, що задовольняють вимоги п. 4 ст. 5 Конвенції, оскільки фактично вони зводяться лише до відмови розглядати аргументи заявника. У цьому зв'язку Суд нагадує, що він вже встановлював, що українське законодавство не передбачає процедуру розгляду питання законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б задовольняла вимоги п. 4 ст. 5 Конвенції (див. рішення у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), N 2161/02, пункт 108, від 28 жовтня 2010 року). Той факт, що заявник був звільнений з-під варти після скасування вироку від 31 липня 2006 року апеляційним судом, не має значення для вказаного висновку.

Констатовані порушення: право кожного, кого заарештовано або затримано, розгляд справи судом упродовж розумного строку (п. 3 ст. 5 Конвенції), право кожного, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, ініціювати провадження, в ході якого буде встановлено законність затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції) та право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, розумність строків, строк досудового розслідування, строк судового розгляду, досудове слідство, справедливий судовий розгляд