Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 грудня 2010 року

у справі «Андрій Руденко проти України»

за заявою № 35041/05

Щодо порушення права заявника на частку в спільній власності

Фабула справи: заявник звернувся з позовом до дружини та тещі до міського суду про поділ спільного майна, а саме квартири. Заявник просив суд ухвалити рішення про відокремлення однієї кімнати в квартирі та надання йому права на цю кімнату. Він стверджував, що відповідачі не дозволяють йому входити у квартиру і змушують його жити в іншому місці. Відповідачі подали зустрічний позов. Міський суд виніс рішення на користь відповідачів, посилаючись на висновок експертизи, що відокремити одну кімнату у квартирі технічно неможливо. Суд надав відповідачам право на всю квартиру та зобов’язав їх виплатити заявнику компенсацію. Апеляційний суд частково змінив рішення суду першої інстанції. Касаційний суд відхилив скаргу заявника через відсутність підстав для передання справи на розгляд судової палати суду. Заявник не ініціював виконавче провадження для стягнення суми, присудженої йому судами. За твердженням заявника, він не отримав компенсації, присудженої йому за рішенням, у зв’язку з тим, що боржники відмовились виплачувати її через відсутність достатньої суми коштів. Міський суд постановив зняти заявника з державної реєстрації в квартирі. Апеляційну скаргу залишено без розгляду. Заявник не оскаржив це рішення в касаційному порядку. Заявник скаржився, що він був позбавлений свого майна, частини квартири, у спосіб, який не відповідав вимогам національного законодавства. Він стверджував, що національні суди неточно встановили факти і предмет справи, неправильно застосували матеріально-правові норми закону, не дослідили можливість виділення його частки квартири, проігнорували той факт, що позивачі не внесли відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду першої інстанції, як того вимагали положення закону.

Правове обґрунтування: з огляду на принципи, встановлені практикою (див., наприклад, рішення у справі "Ян та інші проти Німеччини" [ВП], NN 46720/99, 72203/01 і 72552/01, п. 78, ECHR 2005-VI), Суд зазначає, що мало місце втручання у право заявника на майно. Суд зауважує, що за рішеннями національних судів, винесених в ході розгляду спору між приватними сторонами, заявник втратив право на частку у квартирі. Той факт, що тими самими рішеннями йому було присуджено компенсацію за таку втрату, не має значення для питання щодо наявності певного виду втручання. Однак умови щодо компенсації є суттєвими для оцінки того, чи дотримав оскаржуваний захід справедливий баланс відповідно до ст. 1 Першого протоколу (див., наприклад, рішення у справі "Україна-Тюмень" проти України", N 22603/02, п. 57 від 22.11.2007 року). Суд нагадує, що втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами ст. 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" [ВП], N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (див. згадане вище рішення у справі "Україна-Тюмень" проти України", п. 49).

Висновки: у цій справі апеляційний суд лише зазначив, що протилежна сторона має кошти, щоб сплатити заявнику за його частку в квартирі. Беручи до уваги важливість вимоги, встановленої в національній правовій системі щодо попередньої компенсації, Суд вважає, що рішення національних судів не мали юридичної підстави, оскільки суди свавільно відхилилися від писаного права, не надавши обґрунтування. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що не було задоволено вимог другого речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу стосовно оскаржуваного позбавлення заявника його майна.

Констатовані порушення: захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: приватна власність, поділ майна, спільна часткова власність