Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням від

16 лютого 2012 року

у справі «Савін проти України»

за заявою № 34725/08

Щодо завдання тілесних ушкоджень працівником правоохоронних органів

Фабула справи: заявник стверджував, що він прийшов за викликом слідчого як свідок у кримінальній справі, пов’язаній з шахрайством. Працівник міліції допитав його. Будучи незадоволеним поясненнями заявника та прагнучи отримати його зізнання у шахрайстві, йому зв’язали руки паском за спиною, посадили його на стілець і вдарили його по голові щонайменше вісім або десять разів. Після цього працівник міліції вивів заявника в коридор, кинув його обличчям на підлогу та сім або вісім разів піднімав зв’язані за спиною руки заявника. Також кілька разів заявника ударили ногами по ребрах. Згідно з рапортом, який пізніше було визнано завідомо неправдивим, працівник міліції затримав заявника на вулиці за лайку в громадському місці. У результаті цього було складено протокол про адміністративне правопорушення і заявника було затримано. Згідно із записами в книзі затриманих, його звільнили того ж дня, але, заявника фактично тримали в кімнаті для затриманих ранку наступного дня. Заявник подавав до органів прокуратури численні скарги щодо незаконного тримання під вартою та катування працівниками міліції. Органи прокуратури порушили кримінальну справу за даним фактом. Міський суд визнав працівника міліції винним за пред’явленим йому обвинуваченням. Проте суд звільнив обвинуваченого від кримінальної відповідальності, оскільки встановлений законодавством десятилітній строк давності закінчився. Апеляційний суд відхилив скарги заявника. Заявник скаржився на те, що з ним жорстоко поводилися під час тримання під вартою у міліції, що, на його думку, прирівнювалося до катування, та на подальше розслідування. Заявник скаржився на те, що його неправомірно тримали під вартою та що національні органи ефективно не розслідували його заяви.

Правове обґрунтування: суд зазначає, що у разі подання заяв за ст.3 Конвенції він має застосовувати особливо ретельний аналіз. Проте, якщо на національному рівні вже відбулися відповідні провадження, Суд не повинен підміняти оцінку, зроблену національними судами, своєю оцінкою фактів, оскільки, як правило, саме ці суди мають оцінювати докази у справі, надані їм. Хоча Суд не зв’язаний висновками національних судів, за звичайних обставин для того, щоб відійти від фактичних обставин, встановлених цими судами, йому потрібні переконливі аргументи (див. рішення від 1.06.2010 року у справі «Гефген проти Німеччини» (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 93, з подальшими посиланнями).

Суд зазначає: коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з боку працівників міліції, що порушує ст.3 Конвенції, це положення опосередковано вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного встановити та покарати винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання, була б, незважаючи на основоположну важливість, неефективною на практиці та у деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто знаходиться під їхнім контролем (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28.10.1998 року, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії»(Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають в себе вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR 2006-III). Крім того, Суд у своїй практиці встановив, що, коли представник держави обвинувачується у злочинах, пов’язаних з катуванням або жорстоким поводженням, кримінальне провадження та винесення вироку не повинні виходити за межі строку давності, а амністія або помилування при цьому не допускаються (див. рішення від 2.11.2004 року у справі «Абдюльсамет Яман проти Туреччини» (<…>), заява № 32446/96, п. 55). Суд також повторює, що, якщо представник держави обвинувачується у злочинах, пов’язаних з катуванням або жорстоким поводженням, надзвичайно важливим є те, щоб він був усунутий від виконання службових обов’язків на час проведення розслідування та розгляду справи судом та має бути звільнений, якщо буде винесено обвинувальний вирок (див. рішення у справах «Ніколова та Величкова проти Болгарії» (Nikolova and Velichkova v. Bulgaria), заява № 7888/03, n. 63, від 20.12.2007 року, та «Сердар Гюзель проти Туреччини» (Serdar Guzel v. Turkey), заява № 39414/06, п. 42, від 15.03.2011 року, обидва з подальшими посиланнями).

Висновки: ключовими твердженнями, що спонукають Суд до висновку що у цій справі заявника було піддано катуванню, є, по-перше, тяжкість жорстокого поводження, яке погіршило стан здоров'я заявника такою мірою, що він став інвалідом, та, по-друге, умисний характер жорстокого поводження, оскільки воно було спрямоване на отримання від заявника зізнавальних показань щодо вчинення злочину (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, пп. 97 та 101, ECHR 1999-V, та вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), п. 149). Суд дійшов висновку, що держава не виконала своїх обов’язків щодо проведення ефективного розслідування за твердженнями заявника про катування з боку працівників міліції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: незаконне тримання під вартою, висновки судово-медичних експертиз, інвалідність