Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 грудня 2010 року

у справі «Боротюк проти України»

за заявою № 33579/04

Щодо необґрунтованого продовження строків тримання під вартою

Фабула справи: заявник мав стосунки зі своєю сусідкою, в їх період він і отримав дублікат ключа від її квартири. Після повернення чоловіка з відрядження ці стосунки припинилися. Одного дня на чоловіка сусідки в їх квартирі напав чоловік в масці, його побачив десятирічний син подружжя. Чоловік помер, не приходячи до тями. Заявник було затримано за підозрою в заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили його смерть. Міським судом заявникові було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Як протягом досудового слідства, так і протягом судового розгляду у справі захисник звертався з численними клопотаннями про звільнення заявника під заставу, посилаючись при цьому на його хворобу та специфічні медичні потреби, забезпечити які адміністрація установи виконання покарань була не в змозі і які покладали надмірний фінансовий тягар на його батьків. У задоволенні клопотань заявникові відмовили. Міський суд визнав заявника винним у вчиненні умисного вбивства та засудив його до позбавлення волі. Суд відхилив як неправдиву зроблену заявником у судовому засіданні заяву про невизнання себе винним та визнав його вину доведеною з огляду на визнавальні показання, які той давав і повторив під час відтворення обстановки та обставин події, а також з огляду на підтверджувальні речові докази. Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції і повернув справу на додаткове розслідування, частково задовольнивши апеляцію заявника. За результатами додаткового розслідування заявникові було знову було пред'явлено обвинувачення у вчиненні умисного вбивства. Міський суд постановив вирок з такою самою резолютивною частиною, як і попередньому вироку. Апеляційний суд залишив вирок у справі заявника без зміни. Касаційний суд відмовив заявникові у відкритті касаційного провадження, визнавши його скаргу необґрунтованою. Заявник скаржився на тривалість тримання його під вартою та відмову в задоволенні його клопотань про звільнення під заставу.

Правове обґрунтування: суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною п.3 ст.5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою (див. рішення від 8.06.1995 р. у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини» (Yagci and Sargin v. Turkey), п. 52, Series A, № 319 А). Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які постановили рішення щодо тримання заявника під вартою, не є завданням Суду. Суд має визначити, чи є у справі порушення п.3 ст.5 Конвенції, головним чином, виходячи з підстав, викладених у відповідних рішеннях національних судів, і фактів, зазначених заявником у його скаргах (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 152, ECHR 2000-IV).

Суд визнає, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справі «Єчюс проти Литви» (Jecius v. Lithuania), заява № 34578/97, п. 94, ECHR 2000-IX).

При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Суд підкреслює, що, хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист захисником, офіційно призначеним в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну з основоположних ознак справедливого судового розгляду (див. згадане рішення у справі «Пуатрімоль проти Франції», п. 34).

Висновки: національні суди продовжували строк тримання заявника під вартою і відмовляли в задоволенні його клопотань про звільнення, посилаючись, головним чином, на тяжкість пред’явленого йому обвинувачення, використовуючи при цьому шаблонні формулювання та не посилаючись на конкретні фактичні обставини справи. Це обґрунтування не змінювалося з плином часу і не враховувало змін, які відбувалися під час розслідування. Хоча заявник неодноразово звертався з клопотаннями про звільнення під заставу, у їх задоволенні було відмовлено без будь-якої оцінки можливості застосування в його ситуації цього альтернативного заходу. Що стосується тримання під вартою після повернення справи на додаткове розслідування 8 листопада 2005 року, то застосування цього заходу до нового судового розгляду, який почався 26 травня 2006 року, було продовжено судом взагалі без будь-якого обґрунтування (див. пункт 15 вище). Беручи до уваги вищевикладене, Суд доходить висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.3 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1, підпункт “с” п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: підстави застосування запобіжного заходу, підстави тримання під вартою, ухилення від слідства, обмеження права на юридичну допомогу захисника