Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 липня 2012 року

у справі «Алексахін проти України»

за заявою № 31939/06

Щодо відповідальності представника держави за злочин, пов’язаний з катуванням або жорстоким поводженням

Фабула справи: заявник та ще один чоловік були затримані працівниками міліції на тролейбусній зупинці та доставлені до відділу міліції. Вони були затримані через те, що вони билися з іншими чоловіками, які втекли. У відділі міліції працівник наказав заявникові сісти. Потім він пристебнув заявника наручниками до металевого кільця у стіні та бризнув йому в обличчя сльозогінним газом. Потім його ударили ногою у груди і наніс кілька ударів по голові, шиї та спині. Пізніше працівники міліції скалали пояснення, у яких зазначалося, що заявник поводився агресивно і це стало причиною його затримання. Наступного ранку заявника відпустили. В результаті заявник лікувався у стаціонарі. Йому було діагностовано струс мозку, забої тулубу та грудної клітини, а також переломи кісток шиї. У зв’язку з отриманими травмами заявника було визнано інвалідом третьої групи. Щодо працівника правоохоронних органів за скаргою заявника було порушено кримінальну справу. Місцевий суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком, яке слід вважати умовним із випробувальним строком за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, перевищення службових повноважень та підробку документів. Йому також заборонили протягом певного строку обіймати «певні посади» і він мав сплатити штраф. Заявнику присудили відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду. Місцевий суд знову визнав винним працівника міліції у перевищенні службових повноважень та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі, але звільнив його від відбування покарання. Апеляційний суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Суд першої інстанції призначив покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням строком за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували життю під час їх заподіяння, та перевищення службових повноважень, також було заборонено протягом трьох років обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади. Від відповідальності за обвинуваченням у підробці документів заявника було звільнено у зв’язку зі спливом строку давності. Заявник не оскаржив цей вирок. Також заявником було подано цивільний позов, який було задоволено. Заявнику було виплачено суму відшкодування за завдану моральну та матеріальну шкоду. Заявник скаржився на те, що його було піддано невиправданому застосуванню сили, що прирівнювалося до катувань, а також принизливому поводженню, оскільки працівник міліції знущався з нього та вимагав, щоб той визнав себе винним. Він також стверджував, що державні органи протягом тривалого періоду часу не робили нічого для захисту його прав. Заявник скаржився на тривалість провадження у його справі.

Правове обґрунтування: як суд вже неодноразово постановляв, ст.3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. При визначенні того, чи певна форма жорстокого поводження має кваліфікуватися як катування, слід брати до уваги розрізнення, що міститься у статті 3, між цим поняттям та нелюдським або таким, що принижує людську гідність, поводженням. Вважається, що завданням Конвенції є те, щоб за допомогою такого розрізнення надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, що спричиняє дуже тяжкі та жорстокі страждання (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 року, п. 167, Series A № 25, «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18.12.1996 року, п. 63, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, та «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 96, ECHR 1999-V).

Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так ст.1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (Akkoc v. Turkey), заяви №№ 22947/93 та 22948/93, п. 115, ECHR 2000?X).

Відповідно до усталеної практики суду у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з боку представників держави, що порушує ст.3 Конвенції, обов’язком національних органів є проведення «ефективного офіційного розслідування», спроможного встановити факти та виявити і покарати винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та покарання була б, незважаючи на основоположну важливість, неефективною на практиці, та у деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто знаходиться під їхнім контролем (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28.10.1998 року, п. 102, Reports 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV).

Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою суду, включають в себе вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі«Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR 2006-III).

Процесуальні вимоги статті 3 Конвенції не обмежуються етапом попереднього розслідування, коли, як у цій справі, розслідування веде до розгляду справи в національних судах. Провадження в цілому, включаючи етап судового розгляду, має відповідати вимогам щодо заборони певного поводження, закріпленим у статті 3 Конвенції. Це означає, що національні органи судової влади у жодному разі не повинні допускати, щоб заподіяння фізичних або психічних страждань лишалося непокараним. Це є надзвичайно важливим для підтримання громадської впевненості в дотриманні принципу верховенства права та попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див. рішення у справі «Оккалі проти Туреччини» (Okkal? v. Turkey), заява № 52067/99, п. 65, ECHR 2006-XII (витяги)).

Висновки: коли представник держави обвинувачується у вчиненні злочину, пов’язаного з катуванням або жорстоким поводженням, кримінальне провадження та винесення вироку не повинні здійснюватися поза межами строку давності, а амністія чи помилування при цьому не допускаються (див. рішення від 2 листопада 2004 року у справі «Абдюльсамет Яман проти Туреччини» (Abdulsamet Yaman v. Turkey), заява № 32446/96, п. 55). Хоча у цій справі працівника міліції було засуджено, Суд знову зазначає, що остаточний вирок від 3 липня 2006 року є майже ідентичним вироку від 23 серпня 2001 року (яким Х. було засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ять років, яке слід вважати умовним з випробувальним строком), скасованому судом вищої інстанції як надто м’який. Покаравши працівника міліції за допомогою м’якого вироку, що не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, більш ніж через вісім років після вчинення ним протиправного діяння, насправді держава сприяла виникненню у працівника міліції «відчуття безкарності», замість того, щоб продемонструвати йому, як вона мала б це зробити, що таким діям у жодному випадку не потуратимуть (див. подібне обґрунтування у вищенаведених рішеннях у справах «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany), пп. 123 та 124, та «Оккалі проти Туреччини» (Okkal? c. Turkey), пп. 73–75). За таких обставин Суд не впевнений у тому, що покарання працівника міліції було адекватним. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що державні органи не провели ефективне розслідування у кримінальній справі за скаргами заявника щодо жорстокого поводження.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції).

Ключові слова: неефективне розслідування, бездіяльність держави, надмірність строків, розумність строків розслідування, тілесні ушкодження