Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 грудня 2010 року

у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»

за заявою № 30856/03

Щодо позбавлення адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення стосовно права на житло

Фабула справи: жінка прописала заявницю та заявника у своїй квартирі, згодом склала заповіт та заповіла квартиру заявниці. Натомість заявниця повинна була піклуватися про цю жінку. Міськими органами влади було обіцяно забезпечити заявників новою квартирою в зв'язку з рішенням про знесення будинку, співвласницею якого була жінка. Однак це рішення виконано не було. Після смерті жінки заявниця дізналася, що та заповіла відповідну квартиру іншим особам. Заявниця звернулась до суду з позовом про визнання цих двох заповітів недійсними. Посмертна експертиза встановила, що у жінки були органічні психічні розлади з помірно вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та параноїдним синдромом. У результаті, в ці періоди вона була неспроможна «розуміти значення своїх дій і керувати ними». Згодом було зареєстровано право держави на квартиру померлої, у якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. Державну органи подади позов про визнання прописки заявників недійсною, оскільки вона не мала законної підстави з огляду на психічний розлад у колишньої власниці квартири в той час, коли вона надавала дозвіл на прописку. Суд першої інстанції виніс рішення на користь держави. Апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявників, підтвердивши обґрунтування суду першої інстанції. Касаційний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявників, встановивши, що суди нижчих інстанцій дали належну оцінку доказам і правильно застосували законодавство. В ході виконавчого провадження заявників було виселено. Заявники скаржились на порушення їхнього «права на житло» у зв'язку з визнанням недійсною їхньої прописки та виселенням. Вони посилались на статтю 8 Конвенції.

Правове обґрунтування: згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13.05.2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18.12.2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Висновки: з огляду на ненадання державними органами належного обґрунтування для відхилення доводів заявників щодо застосовності до їхньої справи законодавства відносно виселення мешканців, які самоправно зайняли приміщення, та відсутності оцінки співрозмірності їхнього виселення, Суд вважає, що заявників було позбавлено адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо їхнього права на житло.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: приватна власність, виселення, довічне утримання, психічний розлад, компенсація