Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 грудня 2011 року

у справі «Луценко проти України»[2]

за заявою № 30663/04

Щодо засудження обвинуваченого на підставі недопустимих показань

Фабула справи: 03 жовтня 2003 року апеляційний суд визнав достовірною версію подій, подану стороною обвинувачення у 1996 році, та визнав заявника винним у вчиненні вбивства з корисних мотивів та в незаконному володінні вогнепальною зброєю. Заявник скаржився на те, що не було справедливого судового розгляду; він стверджував, зокрема, що його було засуджено судом без відповідних доказів і лише на підставі зізнань пана Н.Л., які він давав під тиском. Він посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції.

Правове обґрунтування: хоча ст. 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює будь-яких норм стосовно допустимості доказів як таких, що передусім є питанням, яке регулюється національним законодавством (див., зокрема, рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" (Schenk v. Switzerland), від 12 липня 1988 року, серія A, N 140, п. 46, та рішення у справі "Тейшейра де Кастро проти Португалії" (Teixeira de Castro v. Portugal), від 9 червня 1998 року, Reports 1998-IV, п. 34). Отже, завдання Суду не полягає у принциповому визначенні того, чи можуть певні види доказів, включаючи показання співобвинуваченого, відсутнього в суді, бути допустимими або був чи ні заявник справді винним. Питання, на яке Суд має дати відповідь, полягає в тому, чи було справедливим все відповідне провадження в цілому, включаючи спосіб, в який було отримано докази (див., зокрема, рішення у справі "Яллох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) [GC], заява N 54810/00, п. 95, ECHR 2006-...).

Неможливість забезпечення присутності свідка в судовому засіданні сама по собі не означає, в автономному значенні цього терміна, необхідності припинення судового переслідування. У такій ситуації національні суди можуть, за умови дотримання прав захисту, врахувати показання, здобуті під час досудового розслідування, зокрема, якщо суди встановлюють, що ці показання підтверджуються іншими наявними у них доказами. Але якщо обвинувальний вирок ґрунтується винятково або вирішальною мірою на таких показаннях, може постати відповідне питання за Конвенцією (див., зокрема, рішення у справі "Аш проти Австрії" (Asch v. Austria), від 26 квітня 1991 року, пп. 25, 27, серія A, N 203; рішення у справі "Артнер проти Австрії" (Artner v. Austria), від 28 серпня 1992 року, п. 21, серія A, N 242-A; рішення у справі "Дорсон проти Нідерландів" (Doorson v. the Netherlands), від 26 березня 1996 року, п. 80, Reports of Judgments and Decisions 1996-II; та рішення у справі "Лука проти Італії" (Luca v. Italy), N 33354/96, п. 40, ECHR 2001-II).

Хоча під час судового розгляду показання пана Н.Л. були зачитані як складова частина матеріалів справи, суд не зробив прямого посилання на них у тексті свого вироку від 3 жовтня 2003 року. З іншого боку, Суд нагадує, що заявника було визнано, зокрема, винним в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, вчиненому з "корисливих мотивів", а не у вбивстві без обтяжуючих обставин, яке підпадає під дію іншої статті КК України. Суд першої інстанції, визнавши встановленим той факт, що заявник мав корисливі мотиви вчинення злочину, взяв до уваги те, що заявникові фактично було сплачено 12 000 доларів США двома частинами: 2000 і 10 000 доларів США. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що, за винятком показань пана Н.Л. та з огляду на інші наявні докази, твердження про існування фінансової домовленості між ним та паном Н.Л., про фактичну сплату та існування зазначених сум було не більше ніж припущенням. Так само, окрім того факту, що пана О.М. було поранено кількома кулями з пістолета невідомого виробництва, попередні показання пана Н.Л. були єдиним джерелом доказів того, що заявник справді міг мати при собі пістолет.

Показання пана Н.Л. були вагомими доказами, які доводили вину заявника за пред'явленими йому обвинуваченнями.

Коли національні судові органи, зіткнувшись з кількома суперечливими версіями подій, поданими однією і тією самою особою, зрештою віддають перевагу показанням, які вона давала слідчим органам, а не тим, що були надані у відкритому судовому засіданні, це само по собі не є підставою для порушення питання за Конвенцією, якщо віддання такої переваги обґрунтоване, а самі показання давалися цією особою за її власним бажанням (див. "Камільєрі проти Мальти" (Camilleri v. Malta) (ухвала), N 51760/99, від 16 березня 2000 року). З іншого боку, достовірність доказів виявляється підірваною, якщо їх здобуто з порушенням права "на мовчання" та привілею проти самообвинувачення. Право не свідчити проти себе вимагає, зокрема, від сторони обвинувачення в кримінальній справі не допускати при спробах доведення своєї версії проти обвинуваченого використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див., зокрема, рішення у справі "Саундерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom), від 17 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, п. 68; та згадане вище рішення у справі "Яллоха" (Jalloh), п. 100). У разі виникнення сумнівів стосовно достовірності певного джерела доказів відповідно зростає необхідність підтвердження його доказами з інших джерел (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Яллоха" (Jalloh), п. 96).

Пан Н.Л. дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка. З огляду на відсутність яких-небудь доказів стосовно поганого поводження з цією особою, Суд не може встановити поза розумним сумнівом той факт, що він давав свої показання під тиском. З іншого боку, Суд зазначає, що, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які згідно з чинним законодавством користувалися правом "на мовчання", свідок був зобов'язаний повідомити всю відому йому інформацію, інакше він би ніс кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

Хоча в цій справі йдеться про визнання винним не того, хто давав зізнавальні показання, а його співобвинуваченого, Суд визнає, що основоположні принципи є загалом такими самими, і що такі показання, отримані за відсутності процесуальних гарантій, повинні були розглядатися з надзвичайною ретельністю, із врахуванням, зокрема, того факту, що пан Н.Л. одразу відмовився від своїх показань, поскаржившись до компетентних органів на те, що він давав їх під тиском. Крім того, пан Н.Л. постійно заперечував свої попередні зізнання не лише під час першого відкритого слухання в суді, але ще на стадії досудового слідства.

Висновки: пан Н.Л., якому заявник не мав можливості поставити питання у відкритому судовому засіданні, давав свої зізнавальні показання в умовах незабезпечення його відповідними процесуальними гарантіями проти самообвинувачення і що ці показання були використані вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника, Суд визнає, що це обмежило права захисту настільки, що справедливість розгляду справи в цілому виявилася підірваною.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, допустимість доказів, право не свідчити проти себе