Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 січня 2011 року

у справі «Чуйкіна проти України»

за заявою № 28924/04

Щодо відмови у праві на вирішення суті позову остаточним рішенням суду

Фабула справи: 5 лютого 1998 року заявниця звернулась до суду з позовом до товариства приватної форми власності «Г.» через продаж їй несправного телевізора. Рішенням суду позов було задоволено частково. У 2004 році було порушено провадження про банкрутство щодо товариства-відповідача. Рішення суду залишається невиконаним. Заявниця скаржилася за п. 1 ст. 6 Конвенції на тривалість та справедливість провадження у справі проти товариства «Г.», і на невиконання рішення суду, постановленого у вищезазначеному провадженні. Заявниця також скаржилася на те, що національні суди належним чином не розглянули її позов до Державної виконавчої служби щодо відшкодування.

Правове обґрунтування: розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

У цій справі не можна стверджувати, що питання, яке розглядається, було надто складним або мали місце тривалі затримки, відповідальність за які можна покласти на заявницю. Більш того, Суд зазначає, що справу неодноразово направляли на новий розгляд. Хоча Суд не може аналізувати якість процедури розгляду справ національними судами, він вважає, що, оскільки направлення справ на повторний розгляд зазвичай призначається у результаті помилок, допущених судами нижчих інстанцій, повторювані повернення справи на новий розгляд в межах одного провадження вказують на серйозні недоліки судової системи (див. рішення від 25 листопада 2003 року у справі «Верціжевська проти Польщі» (Wierciszewska v. Poland), заява № 41431/98, п. 46).

Процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У цій справі національні органи покладалися на той факт, що орган державної влади було ліквідовано без правонаступництва, що стало підставою для закриття провадження щодо цього органу. Суд встановив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що «інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих» (рішення від 15 липня 2010 року у справі «Нікітіна проти Росії» (Nikitina v. Russia), заява № 47486/07, п. 19, наразі ще не набуло статусу остаточного). Подібний підхід слід застосовувати до судового провадження у справі проти державного органу, в якому особа оскаржує виконавче провадження, враховуючи, що це виконання було і залишається обов'язком держави, незалежно від того, який конкретно орган відповідає за виконання цієї функції у будь-який момент часу.

Висновки: ліквідація відділу Державної виконавчої служби без правонаступництва у цій справі призвела до відмови заявниці у праві на вирішення суті її позову остаточним рішенням суду щодо відшкодування, чим заявницю було позбавлено права на доступ до суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: розумність строків, доступ до правосуддя, справедливий судовий розгляд, строк судового розгляду