Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 липня 2010 року

у справі «Буряга проти України»

за заявою № 27672/03

Щодо незаконного тримання під вартою

Фабула справи: правоохоронні органи порушили тринадцять кримінальних справ за фактами вчинення групою осіб низки вбивств, зґвалтувань, розбійних нападів та пограбувань. Зокрема було порушено кримінальну справу за фактом пограбування. Заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні вищезазначеного пограбування. Прокурор санкціонував тримання заявника під вартою, оскільки заявник міг ухилитися від слідства та суду.

Міський суд визнав заявника та декількох інших осіб винними у вчиненні низки злочинів; зокрема, заявника було визнано винним у вчиненні грабежу та призначено покарання у вигляді позбавлення волі. Суд також відмовив у задоволенні скарги заявника про звільнення з-під варти. Апеляційний суд у судовому засіданні за участю заявника залишив без змін вирок суду першої інстанції. Касаційний суд повернув касаційну скаргу заявника без розгляду у зв'язку з її невідповідністю процесуальним вимогам та надав строк для усунення недоліків. Заявник подав нову касаційну скаргу. Касаційний суд відхилив касаційну скаргу заявника як таку, що була подана поза встановленим строком.

Заявник скаржився на незаконність та надмірну тривалість тримання його під вартою, а також на відсутність ефективного засобу юридичного захисту для перегляду законності його тримання під вартою. Заявник стверджував, що тримання його під вартою було невиправдано тривалим. Заявник вважав, що національні суди не визнали незаконності тримання його під вартою. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження не була сумісною з вимогою «розумного строку».

Правове обґрунтування: суд повторює, що слово «законний» та словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п.1 ст.5 Конвенції, по суті відсилають до національного законодавства та зобов'язують забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. У той час, як національні органи, передусім суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд може перевірити, чи було дотримано національного законодавства для цілей цього положення Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ЄСПЛ 2004-ІІ).

Хоча «законність» тримання під вартою за національним законом є першорядним чинником, він не завжди є вирішальним. Додатково Суд має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті п.1 ст.5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон включно із загальними принципами, які сформульовані в положеннях Конвенції, чи які випливають з них (див. рішення від 24.10.1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A, № 33).

Суд зазначає, що тримання заявника під вартою можна поділити на три періоди: період, коли заявник тримався під вартою на підставі постанов прокурорів; період, протягом якого не було винесено жодного рішення про продовження тримання заявника під вартою; період, коли заявник перебував під вартою на підставі рішень судів.

Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати in abstracto. Це питання має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні потреби публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують вимогу поваги до особистої свободи (див., серед інших, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).

Суд повторює, що п.4 ст.5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту (див. рішення у справі «Буткевічус проти Литви» (Butkevicius v. Lithuania), заява № 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II).

Суд зазначає, що за обставин цієї справи вбачається, що законність тримання заявника під вартою неодноразово переглядалася. Однак рішення відповідних судів не повністю задовольняють вимоги п.4 ст.5 Конвенції, оскільки їхнє мотивування обмежувалось повторенням стандартного переліку підстав для тримання заявника під вартою та не містило розгляду відповідності таких підстав у світлі конкретних обставин справи заявника (див., mutatis mutandis, рішення від 1.03.2007 року у справі «Белевицький проти Росії» (Belevitskiy v. Russia), заява № 72967/01, пункти 111-112).

Висновки: суд доходить висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою згідно з постановами прокурорів було незаконним у розумінні підпункту «с» п.1 ст.5 Конвенції. Періоди тримання заявника під вартою, які не охоплювалися дією будь-якого рішення про таке тримання, не відповідали п.1 ст.5 Конвенції. Суд вважає, що рішення суду не надавали заявникові належного захисту від свавілля, який є невід'ємним елементом «законності» тримання під вартою у розумінні п.1 ст.5 Конвенції, та, таким чином, тримання заявника під вартою протягом періодів, які охоплювалися дією судових рішень, також не відповідало п.1 ст.5 Конвенції. Суд встановив, що тримання під вартою було дійсно надмірно тривалим. Також встановлено і порушення з боку національних судів в ситуації перегляду застосування тримання під вартою до заявника. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Констатовані порушення: право на свбоду та особисту недоторканність (п.1,3,4 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: заходи забезпечення кримінального провадження, строки тримання під вартою, судовий розгляд