Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 16 вересня 2010 року
у справі «Вітрук проти України»
за заявою № 26127/03
Щодо необґрунтованого обмеження свободи підозрюваного
Фабула справи: щодо заявника та ще двох осіб було порушено кримінальну справу за фактом вбивства чоловіка. За твердженнями заявника, працівники міліції сильно били його протягом кількох годин, примушуючи зізнатися у вчиненні вбивства. Місцева прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника щодо жорстокого поводження. Міський суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. Суд розглянув скарги заявника щодо жорстокого поводження та визнав їх необґрунтованими через те, що наданий заявником виклад подій не відповідав висновкам судово-медичної експертизи. Касаційний суд скасував вирок і направив справу на додаткове розслідування. В результаті розгляду справи провадження у справі було зупинено. Запобіжний захід щодо заявника у виді підписки про невиїзд було залишено без змін. Після цього провадження відновлено, але знову і зупинено у зв’язку з неможливістю встановити місцеперебування підозрюваного пана. Заявник скаржився на те, що в день затримання він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції і що його, як стверджувалось, тривале незаконне тримання під вартою саме по собі становило нелюдське, чи таке, що принижує гідність, поводження. Заявник скаржився на те, що він тримався під вартою протягом більше як 5 років без рішення суду про визнання його винним; що строк тримання його під вартою продовжувався не судом, як того вимагає національне законодавство. Заявник скаржився на безрезультатність поданих ним численних скарг щодо незаконності тримання його під вартою. Він також скаржився, що тримався під вартою незаконно та протягом надмірно тривалого часу. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було надмірно тривалим. Заявник вважав, що суди не розглядали належним чином його скарги щодо незаконності тримання його під вартою, але посилалися на правильність попередньо обраного запобіжного заходу. Заявник також скаржився на тривалість кримінального провадження щодо нього.
Правове обґрунтування: суд зазначає, що розгляд скарг про жорстоке поводження з обвинуваченим в ході судового розгляду кримінальної справи щодо нього може розглядатися як засіб захисту, який слід вичерпати для цілей п.1 ст.35 Конвенції, лише у виняткових випадках (див., для порівняння, рішення у справах «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункт 72, від 25.10.2007 року і «Яременко проти України»(Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, п.65, від 12.06.2008 року). Але на цій стадії розгляду справи Уряд може висувати будь-які заперечення щодо вичерпання національних засобів захисту. Незважаючи на це, Суд не вбачає потреби обговорювати ці питання в даній справі, враховуючи те, що ця скарга заявника повинна бути визнана неприйнятною з причин, зазначених нижче. Суд повторює, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п.1 ст.5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передусім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон; відповідно до п.1 ст.5 Конвенції недотримання національного закону призводить до порушення Конвенції, і Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано цей національний закон (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п.171, ECHR 2004-II). Однак, хоча «законність» тримання під вартою за національним законом є першорядним чинником, він не завжди є вирішальним. На додаток до цього, Суду належить переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті п.1 ст.5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з’ясувати, чи відповідає сам національний закон Конвенції, включно із загальними принципами, які сформульовані чи які випливають з положень Конвенції (див. рішення від 24.10.1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п.45, Series A № 33). Суд неодноразово наголошував, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких правил, які б регулювали такі питання, внаслідок чого такі особи можуть бути позбавлені свободи протягом необмеженого строку без відповідного рішення суду, несумісна з принципом юридичної визначеності та принципом захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію та лежать в основі принципу верховенства права (див. рішення у справах «Корчуганова проти Росії» (Korchuganova v. Russia), заява № 75039/01, п.57, від 8.06.2006 року; «Нахманович проти Росії» (Nakhmanovich v. Russia), заява № 55669/00, п.п.67-68, від 2.03.2006 року, і «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п.п.146-148, ECHR 2005-Х). Суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового розгляду справи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей п.1 ст.5 Конвенції (див. рішення у справі «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), заява № 28358/95, п.55, ECHR 2000-III, і «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland), заява № 25874/94, п.51, від 9.01.2001 року). Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявнику своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших джерел, рішення в справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV). Суд нагадує, що п.4 ст.5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення їх свободи. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника.Суд також зазначає, що обвинувачений в кримінальному провадженні має право на розгляд його справи з особливою сумлінністю, особливо якщо він тримається під вартою.
Висновки: скаргу щодо жорстокого поводження суд відхилив. Суд дійшов висновку, що тривале тримання заявника під вартою на підставі санкцій прокурорів не було законним для цілей підпункту «c» п.1 ст.5 Конвенції. Періоди тримання заявника під вартою без жодного відповідного рішення про санкціонування такого тримання також не відповідали положенням Конвенції, так само як і тримання його під вартою на підставі рішень судів. Встановлено також и порушення строків тримання під вартою. Суд зазначає, що з огляду на обставини цієї справи законність тримання заявника під ватою розглядалася національними судами кілька разів. Однак судові рішення про тримання заявника під вартою не повною мірою відповідають вимогам п.4 ст.5 Конвенції. Як видається, рішення, що розглядаються, повторювали стандартний перелік підстав для тримання заявника під вартою, жодним чином не досліджуючи правдоподібність цих підстав з огляду на конкретні обставини справи заявника. Розглянувши всі подані матеріали у світлі відповідної практики, Суд вважає, що Уряд не надав прийнятного пояснення такої затримки. Отже, тривалість провадження в кримінальній справі стосовно заявника є надмірною і не відповідає вимозі «розумного строку».
Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1,3, 4 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).
Ключові слова: запобіжний захід, надмірна тривалість, розумність строків,побиття, продовження строку
