Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 травня 2012 року

у справі «Каверзін проти України»

за заявою № 23893/03

Щодо застосування сили працівниками правоохоронних органів щодо підозрюваного

Фабула справи: заявника було затримано за підозрою у вчиненні декількох вбивств за обтяжуючих обставин та розбою. Під час затримання до заявника було застосовано силу. У порушенні кримінальної справи щодо працівників правоохоронних органів відмовлено. Заявник був оглянутий судово-медичним експертом, який зазначив, що заявник зазнав травми голови та є повністю сліпим. Протягом досудового розслідування заявник тримався під вартою, і часто скаржився на неналежну медичну допомогу. Апеляційний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні тринадцяти епізодів умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, завданні тяжких тілесних ушкоджень, у незаконному зберіганні вогнепальної зброї, бандитизмі та розбої. Заявник подав касаційну скаргу, оскаржуючи висновки суду першої інстанції щодо фактів та щодо права. Він також стверджував, що, постановляючи йому вирок, суд не врахував поганий стан його здоров'я. Заявник також продовжував стверджувати про катування, якого він зазнав в міліції. Касаційний суд вніс деякі зміни у вирок, підтвердивши при цьому висновки суду першої інстанції щодо вини заявника та залишивши його засудження без змін. Також суд відхилив скарги заявника на катування з тих самих підстав, що й суд першої інстанції. Заявник скаржився, що під час тримання його під вартою він зазнав катування з боку працівників міліції і що його скаргу про катування не було належним чином розглянуто.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що ст.3 Конвенції вимагає, аби розслідування небезпідставних скарг про погане поводження було ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. згадане вище рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 103, та інші рішення). Вони повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків (див. рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини»(Tannkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, п. 104, і наступні після нього, ECHR 1999-IV, і «Ґюль проти Туреччини» (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14.12.2000 року).

Розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. згадане вище рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, та рішення від 6.04.2000 року у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV).

Звертаючись до матеріального аспекту скарги заявника, Суд зазначає, що оцінка доказів стверджуваного порушення статті 3 Конвенції має здійснюватися за критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, п. 161, серія А, № 25, і «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 282, ECHR 2001-VII (витяги). Однак така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. згадане вище рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 121). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах «Рибіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, п. 34, серія А, № 336, і «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

Висновки: Суд визнає, що скарги заявника до Суду за статтею 3 Конвенції про побиття його працівниками міліції після затримання є цілком правдоподібними, оскільки підтверджуються як документальними доказами, так і заснованими на фактах висновками (див. згадане вище рішення у справі «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), пп. 91-97). Зокрема, Суд вважає, що характер і особлива тяжкість тілесних ушкоджень заявника свідчить про те, що їх було заподіяно заявникові умисно. Мета жорстокого поводження із заявником полягала у спричиненні йому сильного болю і страждань для того, аби домогтися від нього зізнання у вчиненні злочинів, в яких він підозрювався. Враховуючи високі стандарти, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 101, ECHR 1999-V; згадані вище рішення у справах «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), п. 73, і «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), пп. 99-102), Суд визнає, що жорстоке поводження, якого заявник зазнав у міліції, має кваліфікуватись як катування з огляду на тяжкість його тілесних ушкоджень та умисний характер їх заподіяння.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції).

Ключові слова: тримання під вартою, неефективне розслідування, неадекватність медичної допомоги