Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 жовтня 2010 року

у справі «Леонід Лазаренко проти України»

за заявою № 22313/04

Щодо зізнавальних показань, які були отримані в результаті застосування тиску та за відсутності захисника

Фабула справи: заявник разом із знайомим було затримано за підозрою у розбійному нападі та викраденні автомобіля. До заявника було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Заявник скаржився до органів прокуратури на жорстоке поводження з боку працівників міліції, але йому було відмовлено. На певній стадії досудового слідства обвинувачення щодо заявника було перекваліфіковано на умисне вбивство з корисливих мотивів, розбій і незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Апеляційний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та чоловіка винними у вчиненні організованою групою умисного вбивства з корисливих мотивів, розбою та незаконного заволодіння транспортним засобом, і призначив кожному з них покарання у вигляді позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна. Касаційний суд скасував вирок в частині, яка стосувалась заявника, та повернув справу на новий розгляд до того самого суду. Апеляційний суд постановив новий вирок, висновки якого щодо вини заявника були ідентичними висновкам, викладеним у попередньому вироку. Касаційний суд вніс до вироку незначні зміни, зокрема, виключив посилання на вчинення розбою повторно як обтяжуючу обставину, оскільки це вже було враховано при кваліфікації злочинів, у вчиненні яких заявника було визнано винним. Заявник скаржився на те, що його було визнано винним у вчиненні вбивства на підставі зізнавальних показань, які були отримані в результаті застосування тиску та за відсутності захисника.

Правове обґрунтування: Суд підкреслює, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом, офіційно призначеним, в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду (див. «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-11). Як правило, доступ до адвоката повинен бути наданий підозрюваному з першого допиту міліцією, якщо в світлі обставин конкретної справи немає переконливих аргументів для обмеження цього права (див. вищезгадане рішення у справі «Салдуз проти Туреччини», пункт 55). Право на захист буде в принципі невідновно обмежено, якщо при засудженні особи судом використовуватимуться зізнавальні показання, отримані під час допиту без присутності адвоката (там само).

Суд постійно розглядав доступ до адвоката на початкових стадіях провадження як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та основоположну гарантію проти поганого поводження, зазначаючи про особливу вразливість обвинуваченого на ранніх стадіях провадження, коли він стикається зі стресом самої ситуації і надзвичайно складним відповідним кримінальним законодавством. Будь-які винятки щодо реалізації цього права повинні бути чітко обумовлені, а їх застосування суворо обмежене в часі. Ці принципи є особливо важливими, коли йдеться про серйозні обвинувачення. Саме коли мова йде про найтяжчі покарання демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати дотримання права на справедливий судовий розгляд (див. вищезгадане рішення у справі «Салдуз проти Туреччини», п.54).

Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини (див. пункт 38 вище), які є основними складовими концепції справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов'язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску з боку органів влади. Вони також сприяють попередженню помилок при здійсненні правосуддя та реалізації цілей ст.6, зокрема, дотриманню принципу рівності між стороною органів слідства чи прокуратури та стороною обвинуваченого (див. вищезгадане рішення у справі «Салдуз проти Туреччини», п.53, рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, п.92, ECHR 2009-..., з подальшими посиланнями, і «Піщальников проти Росії» (Pishchalnikov v. Russia), заява № 7025/04, п.68, від 24.09.2009 року). Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі має довести свої справи проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих за допомогою методів примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див. рішення у справі «Ялох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п.100, ECHR 2006-IX, з подальшими посиланнями).

Висновки: Суд зазначає, що заявник визнав себе винним у вчиненні вбивства під час допиту та відтворення обстановки і обставин події, які були проведені через кілька днів після його затримання та за відсутності захисника. Хоча він пізніше відмовився від свого зізнання, суди посилались на нього як на підставу для своїх висновків щодо його вини. Слід підкреслити, що те, якою мірою первісне зізнання вплинуло на його засудження, не має жодного значення. Той факт, що воно невідновно обмежило право на захист презюмується як тільки встановлюється, що воно мало якесь відношення до засудження. Хоча зізнання не було єдиною підставою для засудження, воно беззаперечно вплинуло на нього та було підставою, на яку посилались суди. Робити припущення щодо можливої реакції заявника та порад його захисника, якби заявник мав доступ до нього на первісній стадії провадження, не є завданням Суду. Суд вважає, що у світлі обставин справи як гарантії, передбачені національним законодавством, так і гарантії справедливості, закріплені статтею 6 Конвенції, вимагали, щоб заявник мав можливість скористатись допомогою захисника, починаючи з першого допиту в міліції, але цього не було зроблено. Крім того, обмеження права заявника на захист під час первісної стадії було проігноровано національними судами попри те, що заявник про нього зазначав у касаційній скарзі до Верховного Суду України (див. пункт 19 вище), та те, що відповідно до національного законодавства воно становило істотне порушення, що вимагало скасування вироку (див. пункт 33 вище). Цей недолік не міг бути виправлений ані юридичною допомогою, наданою заявнику пізніше, ані змагальним характером подальшого провадження (див. вищезгадане рішення у справі «Салдуз проти Туреччини», пункт 58, та рішення у справі «Плонка проти Польщі» (Plonka v. Poland), заява № 20310/02, пункти 39-41, від 31 березня 2009 року).

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1,3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: надання свідчень проти себе, позбавлення юридичної допомоги, гарантії справедливого судового розгляду