Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 лютого 2011 року

у справі «Ковальчук проти України»

за заявою № 21958/05

Щодо неефективного розслідування жорстокого поводження з боку працівників міліції

Фабула справи: заявник скаржився, що під час адміністративного арешту у вересні 2002 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що було порушенням ст. 3 Конвенції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, він також скаржився, що ефективного розслідування його скарги про жорстоке поводження проведено не було, а отже, він не мав ефективного засобу юридичного захисту щодо зазначеного порушення.

Правове обґрунтування: застосовуючи загальні принципи, встановлені практикою Суду (див., наприклад, рішення від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, п. 106), до обставин цієї справи, Суд зазначає, що матеріали справи містять суперечливу й неповну інформацію, у зв'язку з чим неможливо з'ясувати, якими були справжній характер більшості тілесних ушкоджень, про які йдеться, їх тяжкість і час виникнення. Зокрема, неможливо з достатньою точністю визначити, чи мав заявник будь-які тілесні ушкодження - зокрема садна на сідницях - ще до того, як його було затримано; чи встромляли йому в задній прохід будь-які предмети під час його адміністративного арешту; та коли саме він отримав дві рани, наявність яких зафіксовано в матеріалах медичної експертизи від 1 жовтня 2002 року,- під час адміністративного арешту чи після звільнення. Неможливо також встановити, чи справді заявник отримав черепно-мозкову травму під час адміністративного арешту та, якщо так, чи можна вважати, що постійна непрацездатність, яка виникла через кілька років після його звільнення, пов'язана з цією травмою.

Лише гематоми на ногах і плечах є тими тілесними ушкодженнями, завдання яких під час його адміністративного арешту є достатньо підтвердженим доказами фактом. Навіть припускаючи, що ці тілесні ушкодження виникли не внаслідок побиття, як про це стверджує пані Ковальчук, а через раптове падіння заявника та епілептичний напад у зв'язку з проявами похмільного синдрому, Суд вважає, що, оскільки не було надано докладного пояснення обставин, за яких виникли ці ушкодження, та доказів того, що уповноважені державою особи, під контролем яких заявник на той момент перебував, не могли достатнім чином передбачити й запобігти їх виникненню, відповідальність за ці тілесні ушкодження покладається на державу (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Лотарєв проти України» (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, пп. 83-84).

Коли особа заявляє небезпідставну скаргу на те, що вона зазнала надзвичайно жорстокого поводження з боку працівників правоохоронних органів на порушення ст. 3 Конвенції, це положення, у поєднанні із загальним обов'язком держав за ст. 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, с 3290, п. 102).

Хоча скаргу про жорстоке поводження заявник (через свою матір) уперше подав 24 вересня 2002 року, тобто через два тижні після стверджуваного жорстокого поводження, слідством, яке триває вже вісім років, досі не з'ясовано обставин, про які стверджується в його скарзі, і не встановлено осіб (якщо такі є), винних у завданні йому тілесних ушкоджень.

Провадження неодноразово припинялось, оскільки прокурор не міг встановити наявність доказів жорстокого поводження. Усі постанови про відмову в порушенні кримінальної справи згодом скасовувалися в адміністративному або судовому порядку з огляду на невикористання прокуратурою всіх наявних у неї засобів для встановлення обставин, про які стверджувалося у скарзі заявника. У своїх рішеннях органи прокуратури вищого рівня та суди чітко вказували на низку заходів, яких можна було б ужити, а також звертали увагу на те, що їхні попередні вказівки не було повністю виконано. Незважаючи на це, у подальшому провадження неодноразово припинялось без вжиття додаткових суттєвих заходів.

Висновки: незалежно від того, чи вдавалися працівники міліції до фізичного насильства, вони використали затримання заявника як привід для того, щоб зламати його опір і примусити його таким чином надати визнавальні показання. Суд вважає, що така практика суперечить статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ялох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 82, ECHR 2006-IX, та «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 131, ECHR 2010-...) і становить нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, особливо враховуючи уразливий стан здоров'я заявника під час його арешту.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, приниження гідності, позбавлення волі, досудове слідство, правоохоронний орган