Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 21 жовтня 2010 року
у справі «Дія 97» проти України»
за заявою № 19164/04
Щодо проведення розгляду касаційної скарги всупереч принципу юридичної визначеності та праву на справедливий суд
Фабула справи: одне підприємство передало підприємству-заявнику нерухоме майно під заставу. На вимогу підприємства-заявника нотаріус вчинив виконавчий напис, згідно з яким нерухоме майно мало бути виставлене на продаж державною виконавчою службою на відкритому аукціоні, а вимоги підприємства-заявника мали бути задоволені за рахунок отриманих коштів. Виконавча служба відкрила виконавче провадження за виконавчим написом, згодом об’єднала його з провадженням про сплату на користь підприємства-заявника присудженої суми. Державна виконавча служба, не продавши нерухоме майно на відкритому аукціоні, передала право власності на нього підприємству, яке було одним із кредиторів підприємства-боржника. Підприємство-заявник оскаржило ці дії державної виконавчої служби. Міський суд залишив скаргу заявника без задоволення. Апеляційний суд підтримав висновки міського суду. Касаційний суд запровадив тимчасовий захід забезпечення позову у вигляді накладення арешту на нерухоме майно до закінчення розгляду справи та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду. Апеляційний суд встановив, що скарга підприємства-заявника була підсудною господарським судам. Касаційний суд скасував постанову з тієї підстави, що сторони провадження не були належним чином повідомлені про судове засідання, та направив справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду. В результаті провадження у справі було скасовано касаційним судом, який вказав, що справа не належала до компетенції господарських судів. В другому провадженні заявник звернувся з позовом до виконавчої служби про скасування постанови та відшкодування шкоди. Міський суд визнав постанову виконавчої служби незаконною. Він також залишив без розгляду позовні вимоги щодо відшкодування шкоди через не надання доказів сплати державного мита у встановленому порядку. Апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу, а касаційний суд залишив ухвалу апеляційного суду без змін. Згодом заявник звернувся з окремим позовом про відшкодування шкоди, завданої постановою виконавчої служби. Міський суд відмовив у задоволенні позову підприємства-заявника як необґрунтованого та у зв’язку з закінченням строку давності. Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення. Підприємство-заявник скаржилося на те, що Верховний Суд України порушив його право на справедливий суд, прийнявши до розгляду касаційну скаргу без урахування національних процесуальних норм. Підприємство-заявник посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції.
Правове обґрунтування: суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити з урахуванням преамбули Конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-Х).
Суд також постановляв, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Каньєте де Хоньї проти Іспанії» (<…>), заява № 55782/00, п. 36, ECHR 2002-VIII; «Гору проти Греції» (№ 3) (Gorou v. Greece (no. 3)), заява № 21845/03, п. 27, від 22.06.2006 року; «Михолапа проти Латвії» (Miholapa v. Latvia), зава № 61655/00, п. 24, від 31.05.2007 року, та «Андрєєва проти Латвії» (Andrejeva v. Latvia) [ВП], заява № 55707/00, п. 99, ECHR 2009-...).
Висновки: при розгляді касаційної скарги, поданої В., якого не було попередньо допущено до провадження у будь-якій якості, Верховний Суд України знехтував чіткими та точними процесуальним правилами, що регулюють відправлення правосуддя, на дотримання яких законно розраховувало підприємство-заявник. Це процесуальне порушення обтяжується тим фактом, що у результаті касаційного розгляду Верховний Суд України взагалі закрив провадження у справі та звів нанівець судові рішення, що на час розгляду мали силу res judicata. Суд визнає, що інтереси В., який, як стверджувалося, не знав про провадження раніше, могли спричинити потребу в розгляді справи. Проте процесуальні правила не дозволяли Верховному Суду України діяти у такий спосіб. Уряд не пояснив процесуальних підстав, що могли обґрунтувати такий розгляд Верховним Судом України касаційної скарги В. Суд також зазначає, що ніщо не заважало В. використовувати законні засоби для захисту своїх інтересів, чи то у рамках існуючого господарського провадження (шляхом подання заяви до Генеральної прокуратури України щодо втручання (подібний спосіб аналізувався Судом у нещодавній справі «Гору проти Греції» (№ 2) (Gorou v. Greece (no. 2)) [ВП], заява № 12686/03, пп. 27-42, ECHR 2009-...), чи то за допомогою окремого цивільного позову. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що розгляд касаційної скарги В. Верховним Судом України проводився всупереч принципу юридичної визначеності та праву підприємства-заявника на справедливий суд.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).
Ключові слова: виконання рішення, виконавче провадження, надмірні строки, касаційне оскарження
