Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 лютого 2012 року

у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України»

за заявами № 16984/04 та № 9947/05

Щодо втручання у право на кореспонденцію під час відбування покарання

Фабула справи: заявники на момент подання заяви відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Другий заявник, зокрема, скаржився на втручання у його право на кореспонденцію під час відбування ним покарання.

Правове обґрунтування: з огляду на свою відповідну практику (див., наприклад, рішення у справах «Енеа проти Італії» (Enea v. Italy) [ВП], заява № 74912/01, п. 143, ECHR2009, та «Онофріу проти Кіпру» (Onoufriou v. Cyprus), заява № 24407/04, пп. 109–114, від 7 січня 2010 року з подальшими посиланнями), зазначає, що згідно із застосовним на момент подій законодавством, яке регулює відбування покарань, працівники установ виконання покарань переглядали усі листи, що відсилалися ув’язненими особами за винятком листів Уповноваженому Верховної Ради з прав людини або прокурору (див. пункт 23). Законодавство не проводило будь-якого розмежування щодо інших категорій осіб, з якими могли листуватися ув’язнені — такими як, наприклад, правоохоронні та інші державні органи, конвенційні та інші міжнародні органи, родичі, захисник та ін. Законодавство не конкретизувало спосіб здійснення перегляду кореспонденції. Зокрема, воно не передбачало будь-якої участі ув’язнених осіб на будь-якій стадії процесу перегляду листів або їхнього залучення до нього. Воно також не визначало, чи мала ув’язнена особа право на інформування її про будь-які зміни, внесені у зміст її вихідної кореспонденції. Більш того, перегляд був автоматичним, не був обмежений у строках та не вимагав будь-якого вмотивованого рішення, яке б надавало підстави для заходів з перегляду кореспонденції та/або встановлювало строки їхнього виконання. Насамкінець, не існувало конкретного засобу юридичного захисту, який надавав би ув’язненій особі змогу оскаржити вищезазначений захід та отримати адекватне відшкодування.

Висновки: застосовне національне законодавство не надавало відповідного рівня захисту від свавільного втручання у право ув’язненої особи на листування. Тобто оскаржуване втручання здійснювалося не «згідно із законом». За відсутності вищезазначених базових гарантій, які б захищали право на листування, Суд не виключає, що другий заявник міг стикнутися зі свавільними відмовами адміністрації установи виконання покарань відсилати його листи, як він стверджував.

Констатовані порушення: заборона катування (с.3 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), індивідуальні заяви (ст.34 Конвенції).

Ключові слова: перегляд кореспонденції під час ув’язнення, конфіденційність листування