Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 липня 2010 року

у справі «Газета «Україна-центр» проти України»

за заявою № 16695/04

Щодо порушення свободи вираження поглядів працівників редакції газети

Фабула справи: підприємство-заявник виконує функції редакції місцевої газети. Під час виборів міського голови було проведено дві прес-конференції. Під час однієї з них журналіст звинуватив одного з кандидатів у замовленні його вбивства. Ця інформація досить швидко поширилась в засобах масової інформації.

Кандидат звернувся до міського суду з позовом до підприємства-заявника про приниження його гідності шляхом публікації інформації про нього. Він стверджував, що ця публікація вплинула на його професійне та приватне життя та завдала шкоди його репутації як особистості, юриста та політика. Враховуючи те, що публікації спростування буде недостатньо, він просив суд зобов'язати відповідачів виплатити йому відшкодування моральної шкоди. Міський суд задовольнив позовні вимоги позивача. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін, але зменшив суму присудженої компенсації. Касаційний суд залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін. Підприємство-заявник сплатило присуджену компенсацію та витрати на виконавче провадження. Підприємство-заявник скаржилося, що втручання у його право на свободу вираження поглядів не відповідало закону та не було пропорційним і необхідним у демократичному суспільстві.

Правове обґрунтування: здійснюючи наглядову функцію, Суд повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст зауважень, висловлених проти підприємства-заявника, та контекст, в якому їх було зроблено. Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання "пропорційним легітимним цілям, що переслідувалися" та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, "відповідними та достатніми" (див. рішення у справі "Барфорд проти Данії" (Barfod v. Denmark), від 22.02.1989, п. 28, Series A, N 149). При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, що відповідали принципам ст.10,і, крім того, що вони засновували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі "Джерсільд проти Данії" (Jersild v. Denmark), від 23.09.1994 року, п. 31, Series A, N 298). Втручання у право особи на свободу вираження поглядів становитиме порушення ст.10 Конвенції, якщо воно не підпадатиме під одне з виключень, встановлених п.2 ст.10 Конвенції. Відповідно Суд має по черзі розглянути, чи буловтручання у цій справі "встановлено законом", чи переслідувало воно ціль/цілі, яка/які є легітимними відповідно до п.2 ст.10, та чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" задля досягнення зазначеної мети (див. рішення у справі "Санді Таймс проти Сполученого Королівства" (N 1) (Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1), від 26.04.1979 року, п. 45, Series A, no. 30).

П.2 ст.10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес (див. рішення у справі "Сюрек проти Туреччини" (N 1) (Surek v. Turkey (no. 1) [ВП], заява N 26682/95, п. 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність.Ст.10 Конвенції захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовують перевірену фактичну базу; та надають "достовірну та точну" інформацію, як того вимагає журналістська етика. За п.2 ст.10 Конвенції свобода вираження поглядів пов'язана з "обов'язками та відповідальністю", які застосовуються до засобів масової інформації навіть щодо питань великого суспільного значення. Більше того, ці "обов'язки та відповідальність" мають особливе значення, коли йдеться про посягання на репутацію названої особи та порушення "прав інших осіб" (див. рішення у справі "Ліндон, Очаковський-Лоуренс і Джулай проти Франції" (Lindon, Otchakovsky- Laurens and July v. France) [ВП], заяви NN 21279/02 і 36448/02, п. 67, ECHR 2007-..., і "Педерсен і Баадсгаард проти Данії" (Pedersen and Baadsgaard v. Denmark) [ВП], заява N 49017/99, п. 78, ECHR 2004-XI).

Повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль "сторожового пса суспільства" (див., наприклад, рішення у справі "The Observer and The Guardian v. the United Kingdom", від 26.11.1991 року, п. 59, Series A no. 216). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин.

Висновки: Суд вважає, що національні суди здійснили втручання у право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів у спосіб, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), свобода вираження поглядів (ст.10 Конвенції).

Ключові слова: преса, наклеп, легітимна мета обмеження права