Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 вересня 2010 року

у справі «Мурукін проти України»

за заявою № 15816/04

Щодо необґрунтованого тримання під вартою

Фабула справи: під час керування своїм автомобілем заявник, не переконавшись в безпечності здійснюваного маневру, зіткнувся з автомобілем, яким керувала жінка. В результаті дорожньо-транспортної пригоди пані отримала струс головного мозку та тілесні ушкодження середньої тяжкості. У зв’язку з цим заявника було пред’явлено обвинувачення. Щодо заявника було обрано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд. Згодом, у зв’язку з неявкою заявника в судове засідання запобіжний захід було змінено на тримання під вартою. Міським судом було винесено вирок, яким заявника визнано винним у вчиненні злочину та призначено йому покарання у вигляді обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами. Заявник подав апеляційну скаргу на вирок, стверджуючи, що тримання його під вартою було незаконним. Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника як необґрунтовану та залишив без змін вирок. Касаційний суд залишив без задоволення касаційну скаргу заявника як необґрунтовану. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було незаконним.

Правове обґрунтування: суд нагадує, що ст.5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність. Це право є найважливішим у "демократичному суспільстві" у розумінні Конвенції. Його основною метою є запобігання свавільному або невиправданому позбавленню волі. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим або не мати продовження позбавлення свободи (див. рішення у справі "Вікс проти Сполученого Королівства" (Weeks v. the United Kingdom), від 2.03.1987 року, Серія A N 114, с. 22, п. 40), крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, встановлених у п.1 ст.5 Конвенції.

Суд повторює, що вжиті у п.1 ст.5 Конвенції вирази "законний" та "відповідно до процедури, встановленої законом" за своєю суттю відсилають до національного законодавства і встановлюють обов'язок підкорятися його матеріальним і процесуальним правилам. Саме національні органи державної влади, передовсім суди, мають тлумачити і застосовувати національне законодавство, однак, оскільки згідно з п.1 ст.5 Конвенції недотримання вимог національного закону становить порушення Конвенції, Суд може і повинен перевірити, чи було дотримано цього закону (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Бенхам проти Сполученого Королівства" (Benham v. the United Kingdom), від 10.06.1996 року, Reports 1996-III, с. 753, п. 41, та "Ассанідзе" (Assanidze), згадане вище, п. 171).

Однак "законність" тримання під вартою у відповідності з національним законодавством є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Крім того, Суд має переконатися, що тримання під вартою протягом зазначеного періоду відповідало меті п.1 ст.5 Конвенції, яка полягає у недопущенні того, щоб особа позбавлялась свободи у свавільний спосіб. До того ж Суд також має з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього.

Цим останнім пунктом Суд наголошує, що коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані, і щоб застосування цього закону було передбачуваним в тій мірі, щоб він відповідав стандарту "законності", передбаченому Конвенцією,- стандарту, що вимагає, щоб все законодавство було сформульовано з достатньою чіткістю, яка дозволяє особі - при потребі за допомогою одержання відповідної консультації - передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія (див. рішення у справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Othersv. United Kingtom), від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2735, п. 54).

Висновки: навіть якщо припустити, що тримання заявника під вартою з 03 липня до 06 жовтня 2003 року (дата, коли вирок набрав законної сили) може бути виправдане за частиною 1 статті 107 Виправно-трудового кодексу, яка допускає можливість тримання заявника під вартою у період між датою винесення вироку і датою набрання ним законної сили, то національне законодавство не є достатньо чітким щодо моменту, коли заявник має бути звільнений з-під варти. У такому випадку тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду не ґрунтувалось на законі, який би відповідав принципу "передбачуваності" для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції . Стосовно періоду з 6 жовтня 2003 року Суд зазначає, що національні суди не ухвалювали відповідних рішень за частиною другою статті 107 Виправно-трудового кодексу, в результаті чого стаття 107 не може, навіть через будь-яке припущення, виправдати тримання заявника під вартою у цей період. Оскільки тримання заявника під вартою не узгоджувалось з будь-яким іншим законом (див. вище пункт 37), з 6 жовтня 2003 року виник недвозначний обов'язок звільнити заявника з-під варти. Тим не менш, заявник залишався під вартою до 19 грудня 2003 року. Враховуючи вищевикладені міркування, Суд вважає, що тримання заявника під вартою з 3 липня по 19 грудня 2003 року не було "законним" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: заходи забезпечення кримінального провадження, обов'язок негайно звільнити з-під варти, день проголошення вироку