Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 жовтня 2010 року

у справі «Білий проти України»

за заявою № 14475/03

Щодо подовження прокурорами строку тримання під вартою

Фабула справи: заявник є колишнім працівником міліції, який звільнився з органів внутрішніх справ. На вечірці у відділі міліції, заявник та працівник міліції, який заступив у нічну зміну, випивши коньяку, почали відпрацьовувати прийоми обеззброєння з пістолетом, який був табельною зброєю. Саме тоді і був випадково здійснено смертельний постріл, працівник міліції помер. Заявник вважав, що пістолет був незаряджений. Передбачаючи, що його звинуватять у вбивстві, заявник вирішив зімітувати напад на відділ міліції. Для цього він виламав двері в кабінет начальника відділу міліції та забрав пістолет, гаманець і сумку, які належали померлому. У сумці були, зокрема, офіційна печатка відділу міліції та службове посвідчення загиблого. Заявник сховав пістолет у заміському будинку свого батька та знищив печатку і посвідчення. Заявника було затримано. Заявникові було пред'явлено обвинувачення у вбивстві, незаконному зберіганні та крадіжці вогнепальної зброї, крадіжці документів і офіційної печатки. Заявник не визнав себе винним у вчиненні вбивства. Міський суд визнав, що обвинувачення у вбивстві, яке висунула прокуратура, ґрунтувалося на припущеннях і, отже, не могло бути підставою для визнання заявника винним. Дослідивши показання заявника та наявні докази, суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства з необережності, крадіжки особистих речей, незаконному зберіганні вогнепальної зброї, викраденні вогнепальної зброї та викраденні офіційної печатки й особистих документів. Касацііний суд, розглянувши подану заявником скаргу, переглянув винесений щодо нього вирок і визнав, що він допустив помилку в застосуванні норм кримінального права. Після цього органи прокуратури пред'явили заявникові обвинувачення у вбивстві, крадіжці, а також крадіжці та незаконному зберіганні вогнепальної зброї та направив справу на розгляд до апеляційного суду. Апеляційний суд визнав заявника винним за пред'явленими йому обвинуваченнями та призначив йому покарання у виді. Касаційний суд же повернув справу на новий розгляд. Так декілька разів рішення апеляційного суду скасовувалися касаційним судом. У підсумку касаційний суд змінив вирок і, визнавши заявника винним у крадіжці вогнепальної зброї, призначив йому покарання у виді позбавлення волі та визнав його таким, що вже відбув покарання. Суд звільнив заявника від відповідальності за решту злочинів у зв'язку із закінченням строків давності. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було надмірно тривалим. Крім того, тримання його під вартою у певні періоди, а саме — з 25 червня до 26 грудня 2000 року та з 22 червня до 28 грудня 2001 року,— було незаконним, оскільки не було належним чином санкціоноване.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що слово «законний» та словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано національний закон для цілей цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).

Хоча «законність» тримання під вартою за національним законом є важливою, вона не завжди є вирішальним чинником. Окрім того Суд має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з’ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), Series А, № 33, сс. 19–20, п. 45).

Суд нагадує висновок, якого він дійшов у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine) і «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), а саме — що рішення про подовження строку тримання під вартою приймали прокурори, які були стороною в провадженні та які в принципі не можуть вважатися «незалежними посадовими особами, яким закон надає право здійснювати судову владу», а тому ці рішення не були законними у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пп. 115–118, і рішення у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пункти 45–47, від 6 листопада 2008 року).

Висновки: Суд зазначає, що йому не було надано копій рішень, якими санкціонувалося тримання заявника під вартою, але, як свідчать наявні матеріали, протягом тримання заявника під вартою з 15 серпня до 26 грудня 2000 року строк застосування цього запобіжного заходу тричі подовжувався прокурорами, які у відповідний час мали такі повноваження. Суд вважає, що тримання заявника під вартою у період із 15 серпня до 26 грудня 2000 року не було законним у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.1, 3 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: дозвіл на затримання, повернення справи на додаткове розслідування, існування обґрунтованої підозри у вчиненні злочину