Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 лютого 2011 року

у справі «Стебницький і «Комфорт» проти України»

за заявою № 10687/02

Щодо визнання підприємства банкрутом за відсутності його представника

Фабула справи: у червні 2003 року податкова інспекція подала до господарського суду заяву про порушення провадження у справі про банкрутство підприємства-заявника. Податкова інспекція стверджувала, що підприємство-заявник не сплатило у 2000 році 57840,91 грн податків і до нього було застосовано податкову заставу. Крім того, остання грошова операція по рахунку підприємства-заявника відбулася більш як рік тому, а місцезнаходження підприємства-заявника невідоме. Як вбачається, підприємство-заявник не було повідомлено про це провадження. 6 квітня 2000 року податкова міліція порушила щодо заявника кримінальну справу в зв'язку з ухиленням від сплати податків. Пізніше справу було передано до прокуратури для здійснення досудового слідства. У березні 2004 року підприємство-заявник звернулося до Суду зі скаргою щодо справи про банкрутство, порушеної стосовно нього податковою інспекцією. Підприємство-заявник посилалось на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Правове обґрунтування: Підприємство-заявник стверджувало, що внаслідок ухвалення постанови, підприємство-заявник було визнано банкрутом, його господарська діяльність стала неможливою.

Суд повторює, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Капітал Банк AD проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, п. 133, ECHR 2005-ХІІ (витяги).

Суд зазначає, що своєю постановою від 13 грудня 2005 року національний суд визнав постанову про визнання підприємства-заявника банкрутом від 4 вересня 2003 року незаконною та скасував її.

Суд зауважує, що згідно з національним законодавством у випадку визнання підприємства банкрутом його господарська діяльність припиняється з дати ухвалення постанови про визнання банкрутом. Крім того, зазначене підприємство не може управляти своїм майном, оскільки така функція переходить до ліквідатора. Суд також зауважує, що зазначені обмеження мають на меті ефективне здійснення процедури банкрутства та не можуть вважатися непропорційними. Проте підприємство-заявника було визнано банкрутом згідно з постановою, ухваленою за відсутності його представника, та зазначена постанова пізніше була скасована національним судом як незаконна.

Висновки: обмеження, накладені на господарську діяльність підприємства-заявника у період з 4 вересня 2003 року по 13 грудня 2005 року, які включали управління майном підприємства-заявника ліквідатором не можуть вважатися законними.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) та право на мирне володіння своїм майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, процедура банкрутства, розумність строків, приватна власність, захист власності