Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 грудня 2010 року

у справі «Буланов та Купчик проти України»

за заявами № 7714/06 та № 23654/08

Щодо необґрунтованого обмеження права на доступ до касаційного суду

Фабула справи: перший заявник звернувся до міського суду з позовом про перерахунок пенсії. Суд відмовив заявнику у його задоволенні, визнавши його необгрунтованим. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Касаційний суд також не задовольнив вимоги заявника. Другий заявник звернувся до свого роботодавця про стягнення заборгованості із заробітної плати. Міський суд відмовив у задоволенні вимог. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Касаційний суд у підсумку розгляду також не задовольнив позовні вимоги заявника. Заявники скаржилися, що їм було незаконно відмовлено в доступі до суду касаційної інстанції в їх справах.

Правове обґрунтування: суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції ( 995_004 ) гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (див., наприклад, рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v. Croatia), N 48778/99, п.25, ECHR 2002-II). Суд зазначає, що відповідно до усталеної практики Суду щодо України зазначені гарантії, закріплені в ст.6 (995_004), є застосовними до провадження у суді касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах, незважаючи на їх українську класифікацію (див. рішення у справі "Мельник проти України" (974_037)(Melnyk v. Ukraine), N 23436/03, п.25, від 28.03.2006 року, та "Каруна проти України" (Karuna v. Ukraine), зазначене вище).

Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (див. рішення щодо прийнятності "Лойен проти Франції" (Loyen v. France), N 46021/99, від 6 квітня 2000 року, та mutatis mutandis рішення у справі "Діду проти Румунії" (Didu v. Romania), N 34814/02, пункт 29, від 14 квітня 2009 року). Суд також зазначає, що висновки Венеціанської комісії та Директоратів Ради Європи є особливо актуальними щодо цього аспекту справи (див. пункт 25, зазначений вище).

Висновки: заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адмінстративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Стримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз'яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. З огляду на зазначене вище та у зв'язку з тим, що в матеріалах справи відсутня інформація про недотримання заявниками процесуальних вимог, Суд доходить висновку, що не було забезпечено дійсну та ефективну реалізацію їхнього права на доступ до суду.

Ключові слова: касаційне оскарження рішення суду, судова юрисдикція, підсудність справ