Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 листопада 2010 року

у справі «Руденко проти України»

за заявою № 5797/05

Щодо необґрунтованого продовження строків тримання під вартою

Фабула справи: заявника було затримано за підозрою в незаконному зберіганні наркотиків і замаху на контрабанду наркотичних засобів. Пізніше за тим самим фактом було порушено кримінальну справу щодо інших чотирьох осіб. До заявника було застосовано тримання під вартою. Заявник неодноразово скаржився слідчим органам, що його тримання під вартою в певний період часу було незаконним, посилаючись на те, що воно здійснювалося без жодного рішення. Обвинувачення щодо заявника, так само як і щодо інших співобвинувачених, були розширені до «участі в злочинній організації» та «незаконного виробництва, зберігання та контрабанди наркотичних засобів та прекурсорів організованою групою». Міський суд на підставі клопотання захисника звільнив заявника під підписку про невиїзд. Суд встановив, що стан здоров'я заявника погіршився за час тримання під вартою. Суд також врахував, що його дружина була непрацездатною та потребувала догляду. Суд зазначив, що заявник брав участь у низці воєнних операцій, за що отримав численні державні нагороди. Суд не встановив жодних свідчень того, що в разі звільнення заявник буде заважати слідству чи ухилятиметься від слідства. Кримінальне провадження щодо заявника все ще триває в суді першої інстанції. Заявник скаржився щодо загальної тривалості його попереднього тримання під вартою та відсутності адекватного розгляду його законності. Він також стверджував, що тримання його під вартою після 28 травня 2003 року було незаконним, так як здійснювалося без жодного судового рішення.

Правове обґрунтування: суд зауважує, що він уже вивчав подібні ситуації в інших справах щодо України та у світлі тих самих положень законодавства. Суд встановлював, що тривале попереднє тримання під вартою без відповідного рішення є несумісним з вимогами законності за п.1 ст.5 Конвенції, враховуючи, що не було рішень, якими б санкціонувалося таке тримання (див., наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пункти 48-51, від 6.22.2008 року, та «Соловей і Зозуля» (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви № 40774/02 і 4048/03, пункти 70-73, від 27.11.2008 року).

Висновки: при продовженні строків тримання заявника під вартою національні суди, в основному, посилалися на тяжкість висунутих проти нього обвинувачень і на ймовірно існуючий ризик того, що він ухилятиметься від слідства, належним чином не оцінюючи жодні інші обставини його конкретної справи, Суд вважає, що підстави такого тримання не були «відповідними і достатніми» (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункти 62-63, від 19 лютого 2009 року).

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недотрканність (п.1,3,4 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд ( п.1 ст.6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: запобіжний захід, адекватність медичної допомоги, розумність тривалості провадження, складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади, важливість предмета спору