Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 листопада 2010 року

у справі «Осипенко проти України»

за заявою № 4634/04

Щодо недотримання справедливого балансу між потребою негайного допиту та забезпеченням права на свободу

Фабула справи: заявник разом зі своїми друзями був на вечірці в одному із закладів. Вночі в кафе началася велика бійка, в якій взяв участь заявник. За фактом бійки було порушено кримінальну справу за фактом хуліганства. Через декілька днів на заявника та його знайомого напали невідомі особи. Внаслідок нападу заявник зазнав тілесних ушкоджень, а інший пан помер. Було порушено кримінальну справу за фактом смерті пана. Заявника було допитано у зв’язку з даним кримінальним провадженням. Заявника було притягнуто як обвинуваченого у справі про хуліганство. Міський суд застосував до заявника тримання під вартою. Міський суд визнав заявника винним у хуліганстві та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі, але на підставі закону звільнив його від відбування покарання. Суд також зазначив, що затримання заявника було законним, і не встановив будь яких порушень у діях працівників міліції. Міський суд постановив негайно звільнити заявника з-під варти. Апеляційний суд та касаційний суд визнали вирок обґрунтованим і залишили його без змін. Заявник скаржився, що три дні він був незаконно позбавлений свободи.

Правове обґрунтування: згідно з практикою Суду для того, щоб визначити, чи мало місце позбавлення волі, потрібно спочатку оцінити конкретну ситуацію особи, про яку йдеться, та взяти до уваги сукупність усіх обставин конкретної справи, а саме - вид, тривалість, наслідки та спосіб застосування заходу, про який ідеться (див. рішення від 6 листопада 1980 року у справі «Ґуццарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), Series A, № 39, с. 33, п. 92). Суд має за зовнішніми ознаками роздивитися реальну ситуацію, про яку йдеться у скарзі, і зосередитися на ній (див. рішення від 24 червня 1982 року у справі «Ван Дрооґенбрук проти Бельгії» (Van Droogenbroeck v. Belgium), Series A, № 50, с. 20, п. 38).

Хоча можливість застосування пункту 1 статті 5 Конвенції до ситуацій з позбавленням волі на дуже короткий строк не виключається, це положення, як показує практика конвенційних органів, вважається незастосовним у випадках, коли перебування заявників у міліції триває лише кілька годин і не перевищує часу, абсолютно необхідного для виконання певних формальностей (див. рішення від 24 червня 2008 року у справі «Фока проти Туреччини» (Foka v. Turkey), заява № 28940/95, п. 75, з подальшими посиланнями).

Право на свободу є, з точки зору Конвенції, надто важливим у «демократичному суспільстві», щоб допускати втрату особою можливості користуватися захистом Конвенції лише з тієї причини, що вона сама дозволить відповідним органам затримати себе. Затримання може становити порушення статті 5 Конвенції, навіть якщо відповідна особа погодилася на те, щоб її затримали (див. рішення у справі «Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium) від 18 червня 1971 року, п. 65, Series A, № 12).

Суд нагадує, що згідно з підпунктом «b» пункту 1 статті 5 Конвенції затримання особи дозволяється лише «для забезпечення виконання обов'язку, встановленого законом». Це означає, що принаймні має існувати якийсь невиконаний обов'язок, покладений на відповідну особу, і що затримання цієї особи має служити меті забезпечення виконання такого обов'язку та не повинно мати карального характеру. Одразу після того, як відповідний обов'язок виконано, підстава для затримання, передбачена підпунктом «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, припиняє своє існування. Крім того, необхідно забезпечувати баланс між важливими для демократичного суспільства інтересами забезпечення негайного виконання відповідного обов'язку та забезпечення права на свободу (див. рішення від 3 грудня 2002 року у справі «Новицька проти Польщі» (Nowicka v. Poland), заява № 30218/96, пп. 60 і 61). Важливими чинниками забезпечення такого балансу є характер і мета обов'язку, затримана особа, конкретні обставини, які призвели до її затримання, і тривалість затримання (див. рішення у справах «Василева проти Данії» (Vasileva v. Denmark), заява № 52792/99, пп. 37 і 38, від 25 вересня 2003 року, та «Еппле проти Німеччини» (Epple v. Germany), заява № 77909/01, п. 37, від 24 березня 2005 року).

Суд не переконаний у тому, що заявник мав законний обов'язок давати показання в якості свідка у зв'язку з бійкою в кафе та що його примусова явка з цією метою ґрунтувалася на вимогах національного закону.

Висновки: Суд вважає, що позбавлення заявника волі не було пропорційним цілям підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд зазначає, що на момент затримання з дня бійки в кафе минуло вже приблизно двадцять чотири дні, та ніщо не свідчить про те, що в тій справі існувало якесь невідкладне питання, пов'язане із заявником. Водночас на 11 годину 25 січня 2002 року заявник провів у відділі міліції понад вісім годин і при цьому не було звернено жодної уваги на тривалість його перебування там і на його фізичний стан, тоді як такий допит, найімовірніше, був недоречним з огляду на нічний час та на очевидність того, що він потребував медичної допомоги у зв'язку з нещодавніми травмами. Проігнорувавши ці чинники, державні органи не дотримались справедливого балансу між потребою негайного допиту заявника та забезпеченням права на свободу. Виходячи з наведених вище міркувань, Суд констатує, що позбавлення заявника волі в зазначений період не можна вважати правомірним з точки зору підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: незаконне тримання у відділі міліції, надання показань, затримання без судової постанови