Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 червня 2010 року

у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України»

за заявою № 1727/04

Щодо жорстокого поводження працівників правоохоронних органів з підозрюваним

Фабула справи: на шляху до місця проживання заявника зупинила міліція, оскільки отримала інформацію про те, що заявник, раніше судимий за крадіжку, може бути причетним до нещодавно скоєних у цьому районі крадіжок. Під час обшуку машини заявника працівники міліції вилучили розсувний ключ, рукавиці, два кишенькові ліхтарики та деякі інші речі. Як стверджувалось, вони також знайшли в машині заявника та у нього в кишені невелику кількість маріхуани. Зі слів заявника, маріхуани у нього ані при собі, ані в машині не було. В результаті заявника було затримано за зберігання наркотиків. Зі слів заявника, під час допиту його в наручниках було підвішено головою донизу із застосуванням металічного лому; під час тримання його в такому стані його залякували заподіянням йому смерті. Під час допиту заявник не визнав себе винним у вчиненні крадіжки, але після знущань з боку працівників міліції він підписав явку з повинною у вчиненні однієї крадіжки. У подальшому він також підписав низку документів, наданих йому працівниками міліції. Одного дня вночі заявник, якого усе ще тримали під вартою у відділі міліції, попросив дозволу скористатися туалетом. У приміщенні туалету він порізав собі судини на лівій руці. Коли кровотечу побачили, заявника було доставлено до місцевої лікарні. Того ж дня, після отримання необхідної медичної допомоги, заявника було звільнено. Після звільнення заявник і його мати подавали до правоохоронних органів численні скарги щодо притягнення причетних працівників міліції до кримінальної відповідальності. Міський суд встановив, що у ході затримання заявника один з працівників міліції підкинув наркотики останньому, застосував до нього погане поводження шляхом нанесення ударів ногами і руками, сфальсифікував щодо заявника справу про адміністративне правопорушення і затримав його незаконно. Міський суд визнав його винним у перевищенні влади та службових повноважень, службовому підробленні й завідомо незаконному затриманні та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі з позбавленням права обіймати будь-які атестовані посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади в правоохоронних органах. Суд також частково задовольнив цивільний позов заявника про відшкодування шкоди. Апеляційний суд залишив рішення без змін. Також він скасував вирок як необґрунтований та повернув усю справу на додаткове розслідування. Суд зазначив, що вина не була доведена належним чином через суттєві недоліки слідства. Заявник скаржився, що його було піддано катуванню працівниками міліції, та що за його скаргами не було проведено ефективного розслідування. Заявник скаржився, що його затримання було незаконним, і що після затримання він не постав негайно перед суддею.

Правове обґрунтування: суд нагадує, що ст.3 Конвенції забороняє без будь-яких виключень катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Погане поводження повинно досягти мінімального ступеня жорстокості для того, щоб підпадати під дію ст.3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Застосування до особи, позбавленої волі, заходів фізичного впливу, які не були спричинені її власним поводженням, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, закріпленого ст.3 Конвенції (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пункти 119-120, ECHR 2000-IV). Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18.01.1978 року, Series А по. 25, стор. 64-65, пункт 161). Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації стосовно подій, про які йдеться, відома винятково державним органам - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення від 4.12.1995 у справі«Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), Series A № 336, пункт 34, і рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, пункт 100, ECHR 2000-VII).

Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст.3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст.1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має, в принципі, вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є одним із засобів. Органи державної влади повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків тощо. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб у ході розслідування, ставлять під сумнів недотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які припускаються у цьому контексті (див., серед інших джерел, рішення у справі «Михєєв проти Росії», зазначене вище, п.107 et seq., і «Асенов та інші проти Болгарії», рішення від 28.10.1998 року, Reports 1998-VIII, пункт 102 et seq.).

1Для того, аби розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від осіб, причетних до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також незалежність на практиці.

Висновки: суд вважає, що ушкодження, які розглядаються, були заподіяні заявнику, коли він перебував під контролем державних органів, та що Уряд, не навівши жодних виправдувальних пояснень, має бути визнаний відповідальним за них. Суд вважає, що розслідування за скаргами заявника про погане поводження, яке здійснювалося національними органами, не було ефективним.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (підпункт «c» п.1, 3 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: побиття, тілесні ушкодження, наркотики, експертиза, депресивний розлад, суїцид