Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 грудня 2011 року

у справі «Тесленко проти України»

за заявою № 55528/08

Щодо порушення принципу заборони катування у зв’язку з застосуванням до обвинуваченого свавільного насильства

Фабула справи: вироком суду заявника визнано винним у вчиненні розбійного нападу та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на сім років з конфіскацією всього його особистого майна. Заявник скаржився на те, що він зазнав катування з боку працівників міліції, і що національними органами не було проведено ефективного розслідування щодо цього. Заявник стверджував, що розслідування на національному рівні було повільним та неефективним. Він вважав, що його тривалість понад сім років свідчила про відсутність у державних органів бажання встановити істину та притягнути до кримінальної відповідальності працівників міліції, які катували його. Він посилався на ст. 3 Конвенції.

Правове обґрунтування: ст. 3 Конвенції втілює в собі одну з найбільш основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання незалежно від обставин поведінки потерпілого (див., серед інших прикладів, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, від 21 лютого 2002 року, та «Улькю Екінчі проти Туреччини» (Ulku Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136, від 16 липня 2002 року).

Твердження про жорстоке поводження повинні бути підкріплені належними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див., як класичний прецедент, рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Коли вся чи значна частина інформації стосовно подій, про які йдеться, відома винятково державним органам - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII). Потрібно пам'ятати, що це зобов'язання випливає з міжнародного обов'язку держави за Конвенцією, яка припускає інші методи та критерії доведення, ніж ті, що застосовуються в національних правових системах у сфері кримінального переслідування осіб з належним дотриманням їхнього права на презумпцію невинуватості (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995, п. 34, Series А по. 336, та «Альборео проти Франції» (Alboreo v. France), заява № 51019/08, п. 153, від 20 жовтня 2011 року).

Коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за ст. 3 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 87, ECHR 1999-V). Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, як у цій справі, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції (див. рішення від 18 вересня 2008 року у справі «Тюркан проти Туреччини» (Turkan v. Turkey), заява № 33086/04, п. 43). У зв'язку з цим Суд нагадує, що медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи. Такі заходи не тільки гарантуватимуть права заявника, але також нададуть змогу Урядові держави-відповідача зняти з себе тягар надання правдоподібного пояснення цим тілесним ушкодженням (див. рішення від 21 липня 2011 року у справі «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), п. 70).

Коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею з боку міліції, яке було таким, що порушує ст. 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, та вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 131). Мінімальні стандарти ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом прискіпливої уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR-III.

Висновки: з огляду на те, що національні органи у цій справі ані довели того, що заявник був травмований до взяття його під варту, ані пояснили походження його травм, вони мають нести відповідальність за ці ушкодження. Одного цього висновку для Суду достатньо, щоб встановити порушення статті 3 Конвенції, не класифікуючи жорстоке поводження, про яке йдеться.

Враховуючи цілі і жорстокість поводження у цій праві, воно становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

Розслідування національних органів вже тривало майже шість років. Таким чином, відсутність прогресу в ньому не може бути пояснена або виправдана лише зміною показань заявником на такій пізній стадії. У будь-якому випадку, обов'язок національних органів розслідувати правдоподібні твердження щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції не пов'язаний з поведінкою ймовірного потерпілого, але має проводитися на підставі статті 3 Конвенції (див. рішення від 10 листопада 2009 року у справі «Арат проти Туреччини» (Arat v. Turkey), заява № 10309/03, п. 43). Вищенаведені твердження надають Суду достатнє підґрунтя, щоб дійти висновку, що держава не дотрималась свого обов'язку щодо проведення ефективного розслідування тверджень заявника щодо катування з боку працівників міліції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: зізнавальні показання, судово-медична експертиза, самозахист