Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 травня 2011 року

у справі «Редакції газети «Правоє дело» та Штекель проти України»

за заявою № 33014/05

Щодо недотримання принципу свободи вираження поглядів у зв’язку з зобов’язанням журналіста опублікувати офіційне вибачення за недостовірну інформацію

Фабула справи: «Правоє дело» опублікувало анонімний лист, написаний, як стверджувалося, працівником Служби безпеки України, який колега другого заявника - І. завантажила з веб-сайту новин. Лист містив твердження, що посадові особи Управління Служби безпеки України причетні до незаконних і корупційних дій, і, зокрема, що вони мають зв'язки з членами організованих злочинних угруповань. Г.Т. звернувся з позовом до заявників про захист честі, гідності та ділової репутації. Г.Т. стверджував, що інформація у випуску «Правого дєла», що стосувалася його, була неправдивою та завдавала шкоди його гідності та діловій репутації. Суд зобов'язав першого заявника опублікувати спростування статті, а другого заявника опублікувати в газеті офіційне вибачення. Заявники скаржилися, що їхнє право на свободу вираження поглядів було порушено тим, що суди задовольнили позов Г.Т. стосовно інформації, яку було опубліковано в номері газети «Правоє дело». Вони заявляли, що втручання не було здійснено згідно із законом, а також не було необхідним у демократичному суспільстві. Заявники посилалися на ст. 10 Конвенції.

Правове обґрунтування: зазначена публікація містила твердження щодо фактів, які завдавали шкоди честі, гідності та репутації особи. Згідно з висновками судів, які розглядали справу, у ній стверджувалося, що публічна особа, президент Української національної федерації таїландського боксу, був членом організованого злочинного угруповання та «координатором замовних вбивств і фінансистом». Заявники не довели правдивість цих тверджень, а суди зобов'язали їх опублікувати спростування та вибачення, а також відшкодувати зазначеній особі немайнову шкоду, завдану публікацією.

Судові рішення становили втручання у право заявників на свободу вираження поглядів.

У виконанні функцій нагляду згідно зі ст. 10 Конвенції його завдання - розглянути втручання, яке оскаржується, у світлі справи в цілому та, зокрема, встановити, чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, «належними та достатніми» (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрессоз і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ([ВП], заява № 29183/95, п. 45, ECHR 1999-I). Це неминуче призводить до перевірки рішень, ухвалених судами на національному рівні, незалежно від того, чи подано скарги щодо дотримання судами процесуальних гарантій відповідно до ст. 6 Конвенції.

Першою та найважливішою вимогою ст. 10 Конвенції є те, що будь-яке втручання державного органу у здійснення свободи вираження поглядів повинно бути законним: перше речення другого пункту, по суті, передбачає, що будь-яке обмеження вираження поглядів повинно бути «встановлене законом». Для дотримання цієї вимоги, втручання не просто повинно ґрунтуватися на національному законодавстві - саме законодавство повинно відповідати певним умовам «якості». Зокрема, норма не може вважатися законом до того часу, поки її не буде сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати громадянинові можливість регулювати свою поведінку: він повинен бути здатен - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія (див., наприклад, рішення у справі «Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky- Laurens and July v. France) ([ВП], заяви № 21279/02 та № 36448/02, п. 41, ECHR 2007-XI).

Доводи заявників стосовно питання законності втручання, по суті, стосуються двох конкретних питань, зокрема стверджуваної недостатньої чіткості та передбачуваності відповідних законодавчих положень стосовно конкретних гарантій для журналістів і стверджуваної відсутності законних підстав для зобов'язання вибачатися у справах про захист честі, гідності та ділової репутації.

Стосовно останнього питання Суд зазначає, що українське законодавство передбачає, що у справах про захист честі, гідності та ділової репутації фізичні особи мають право вимагати спростування відомостей, які не відповідають дійсності та принижують їх честь і гідність, та відшкодування завданої шкоди. Обидва заходи було застосовано у справі заявників. Проте на додаток до них суди зобов'язали другого заявника опублікувати у газеті офіційне вибачення. Суд зазначає, що такий захід безпосередньо не передбачено в національному законодавстві.

Незважаючи на конкретні та доречні скарги другого заявника у цьому відношенні, національні суди не навели жодного пояснення явному відхиленню від відповідних норм національного законодавства. Доводи Уряду стосовно цього також не прояснили питання.

Встановлення зобов'язання вибачитися у справах про захист честі, гідності та ділової репутації може суперечити конституційній гарантії свободи вираження поглядів.

Зазначена публікація була дослівним відтворенням матеріалу, завантаженого із загальнодоступної Інтернет-газети. Вона містила посилання на джерело матеріалу та коментарі редакції, в яких вона формально дистанціювалася від змісту матеріалу.

Українське законодавство, зокрема, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі. Суд звертає увагу на те, що це положення у загальному плані відповідає його підходу до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими (див., наприклад, рішення від 23 вересня 1994 року у справі «Йерзільд проти Данії» (Jersild v. Denmark), п. 35, Series А, № 298, та рішення у справі «Тома проти Люксембургу» (Thoma v. Luxembourg), заява № 38432/97, п. 62, ECHR 2001-III).

Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У зв'язку з цим Суд зауважує, що на той час не існувало національних нормативних актів стосовно державної реєстрації Інтернет-видань і що, як стверджував Уряд, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші нормативні акти, які регулюють сферу засобів масової інформації в Україні, не містили будь-яких положень про статус Інтернет-видань або використання інформації, отриманої з Інтернету.

Однак, беручи до уваги роль, яку відіграє Інтернет у контексті професійної діяльності засобів масової інформації, та його важливість для загального здійснення права на свободу вираження поглядів (див. рішення від 10 березня 2009 року у справі «Таймз Ньюспейперз» проти Сполученого Королівства (№ 1 та № 2)» (Times Newspapers Ltd v. United Kingdom (no. 1 and no. 2), заяви №№ 3002/03 та 23676/03, п. 27), Суд вважає, що відсутність на національному рівні достатньої законодавчої бази, яка б дозволяла журналістам використовувати отриману з Інтернету інформацію без остраху наразитися на санкції, серйозно перешкоджає пресі відігравати свою роль «сторожового пса суспільства» (див., mutatis mutandis, рішення від 26 листопада 1991 року у справі «Обзервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства» (Observer and Guardian v. the United Kingdom), n. 59, Series A, № 216). На думку Суду, повне виключення такої інформації зі сфери застосування законодавчих гарантій журналістських свобод може саме по собі спричинити неправомірне втручання у свободу преси, гарантовану ст. 10 Конвенції.

Згідно з українським законодавством журналістів не можна зобов'язати сплатити відшкодування у справах про захист честі, гідності та ділової репутації, якщо вони не умисно розповсюдили неправдиву інформацію, діяли добросовісно та перевірили таку інформацію або якщо потерпіла сторона не використала наявні можливості для врегулювання спору перед тим, як подати заяву до суду. Під час провадження в національних судах заявники чітко наводили на свій захист принцип «умовного імунітету від відповідальності», передбачений відповідним законодавчим положенням. Зокрема, вони доводили, що не мали злого умислу завдати шкоди честі, гідності та репутації позивача публікацією зазначеного матеріалу та що громадськість була зацікавлена в отриманні інформації. Крім того, вони стверджували, що, передруковуючи матеріал, попередньо опублікований в Інтернеті, вони мали намір сприяти обговоренню політичних питань, які становили значний інтерес для громадськості. Вони також доводили, що позивач не вжив жодних кроків для врегулювання спору з ними, незважаючи на той факт, що вони запросили будь-яку особу, що має до цього відношення, надавати до публікації свої коментарі. Проте суди повністю проігнорували їхні доводи.

Висновки: зобов'язання судом другого заявника вибачитися не було встановлене законом і, відповідно, у цьому відношенні було порушення ст. 10 Конвенції. Враховуючи недостатність у національному законодавстві належних гарантій для журналістів, які використовують інформацію, отриману з Інтернету, заявники не могли достатньою мірою передбачати наслідки, до яких могла призвести оскаржувана публікація. Це дає Судові підставу вважати, що вимогу щодо законності, закріплену в другому пункті ст. 10 Конвенції, дотримано не було.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: свобода слова, ЗМІ