Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 листопада 2011 року

у справі «Загородній проти України»

за заявою № 27004/06

Щодо порушення права на захист у зв’язку з обмеженням обвинуваченого у виборі захисника

Фабула справи: заявник підписав з паном М. договір про надання юридичних послуг у кримінальному провадженні. Пан М. мав повну вищу юридичну освіту та власну юридичну практику, але не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Слідчий допустив пана М. до участі у справі як захисника.

Міський суд провів попередній розгляд справи та вирішив повернути справу на додаткове розслідування на тій підставі, що у ході досудового слідства право заявника на захист було порушено. Суд зазначив, що відповідно до ст. 44 КПК захисником може бути адвокат та інший фахівець у галузі права (термін, що використовується для позначення практикуючих юристів з повною вищою освітою, які не є адвокатами), але право останніх на здійснення повноважень захисника мало бути передбачено спеціальним законом. Оскільки на той момент закону, який би надавав право бути захисником у кримінальному провадженні такому практикуючому фахівцеві у галузі права, як пан М., не було, постанова слідчого про допуск такого фахівця до справи була незаконною, а отже право заявника на захист було порушене. Суд повернув справу на додаткове розслідування з участю адвоката.

Заявник скаржився на те, що національні органи незаконно відмовили йому у праві вільного вибору захисника та що, відповідно, судовий розгляд у його справі був несправедливим на порушення п. 1 та пп. «c» п. 3 ст. 6 Конвенції.

Правове обґрунтування: хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду (див. рішення у справ «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-II). Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатись особисто, повинна бути в змозі скористатись юридичною допомогою за власним вибором (див. рішення від 16 квітня 2009 року у справі «Ханжевачкі проти Хорватії» (Hanzevadki v. Croatia), заява № 17182/07, п. 21, з подальшими посиланнями). Проте це останнє право також не може вважатись абсолютним і таким чином, національні суди можуть не прийняти вибір особи, коли існують відповідні та достатні підстави вважати, що того вимагають інтереси правосуддя (див. рішення від 25 вересня 1992 року у справі «Круассан проти Німеччини» (Croissant v. Germany), п. 29, Series A № 237 B). Більш того, законодавча вимога щодо наявності у захисника юридичної освіти не є порушенням вищезазначеного положення (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 39).

У цій справі право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежене, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за пп. «c» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» (Meftah and Others v. France) [ВП], заяви №№ 32911/96, 35237/97та 34595/97, п. 45, ECHR 2002-VII). Однак, як стверджував заявник, вже у листопаді 2000 року таке обмеження було визнано неконституційним і відповідне національне законодавство мало бути приведене у відповідність з рішенням Конституційного Суду.

Національні органи не стверджували, що виправданням для такого обмеження права заявника на вибір захисника були інтереси правосуддя. Суд вважає, що, навіть якщо припустити, що обмеження, як стверджував Уряд, було наслідком незавершеності процесу приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність з рішенням Конституційного Суду, така ситуація тривалої невизначеності відповідних положень національного законодавства залишається. Постанова Пленуму Верховного Суду, ухвалена у 2003 році, не забезпечила послідовного та одноманітного застосування законодавства. Раніше Суд уже зазначав, що втручання у конвенційні права не може вважатись законним тільки через відсутність будь-якого законодавчого положення, якому воно може суперечити. Само по собі втручання повинно мати достатнє підґрунтя у національному законодавстві, щоб запобігти свавіллю (див., mutatis mutandis, рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02, п. 48, та рішення від 18 лютого 2010 року у справі «Гарькавий проти України» (Garkavyy v. Ukraine), заява № 25978/07, п. 74).

Висновки: залишаючи питання обмеження права на вільний вибір захисника невирішеним протягом тривалого часу, державні органи створили ситуацію, що є несумісною з принципом юридичної визначеності, закріпленим Конвенцією, та який є одним з основних елементів верховенства права (див., mutatis mutandis, рішення від 2 листопада 2010 року у справі «Штефаніца та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, п. 31).

Констатовані порушення: право на справедливий суд та право на захист (п.п. 1 та 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, правова допомога, правова визначеність