Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 червня 2011 року

у справі «Лучанінова проти України»

за заявою № 16347/02

Щодо обмеження права на публічний розгляд справи

Фабула справи: протокол разом з клопотанням про притягнення заявниці до адміністративної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 51 КУпАП було направлено до районного суду. Шестирічний онук заявниці проходив спеціалізоване лікування в міському шкірно-венерологічному диспансері, громадський доступ до якого був обмежений. Заявниця залишалася з ним у диспансері з огляду на його малолітство. Внаслідок чого вона не могла з’являтися на засідання суду. Суддя районного суду, у провадженні якого перебувала справа заявниці, завітав до диспансеру та повідомив заявницю про те, що він збирається провести судове засідання у палаті, в якій вона перебувала зі своїм онуком. Усіх інших пацієнтів було запрошено звільнити приміщення. Заявниця заперечувала проти проведення судового засідання у палаті диспансеру. Вона також вимагала відводу судді. Її заперечення та клопотання про відвід судді були відхилені; вона відмовилася від участі у засіданні, але залишилася у палаті. Засідання проводилося у присутності адвоката, призначеного суддею захищати заявницю. Було також заслухано чотирьох свідків - усі вони були працівниками підприємства. Іншим особам заходити до кімнати було заборонено. У той самий день суд визнав заявницю винною у вчиненні дрібної крадіжки та наклав на неї стягнення у вигляді штрафу в розмірі 51 грн. У своїй постанові суд пояснив, що судове засідання було проведене у приміщенні диспансеру у зв'язку з неодноразовою неявкою заявниці до суду.

Заявниця скаржилася на результат провадження щодо неї, стверджуючи, що воно було несправедливим. Зокрема, вона стверджувала, що провадження не було відкритим, що їй не було надано адекватних часу та можливості для підготовки свого захисту, що вона не мала змоги забезпечити явку та допит свідків зі своєї сторони, оскільки її заздалегідь не було повідомлено про засідання, яке мало відбутися, та що вона не мала можливості отримати консультацію юриста. Вона стверджувала, що призначений судом захисник не був захисником за її вибором. У цьому відношенні заявниця послалася на п. 1 та пп.пп. «b», «c» і «d» п. 3 ст. 6 Конвенції.

Правове обґрунтування: що стосується скарги заявниці про те, що розгляд її справи не був публічним, Суд повторює, що проведення публічних судових засідань є основоположним принципом, закріпленим у п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Ріпан проти Австрії» (Riepan v. Austria), заява № 35115/97, п. 27, ECHR 2000-XII). Проте, право на публічний судовий розгляд підлягає обмеженням, викладеним у другому реченні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Хоча доступ громадськості до судового розгляду, про який йдеться, формально не був обмежений, обставини, за яких він відбувся, були очевидною перешкодою його публічності. По-перше, розгляд відбувся у диспансері з обмеженим доступом. По-друге, суд не дозволив іншим особам, крім учасників провадження, залишитися в палаті, де відбувався розгляд, або входити до неї. По-третє, з матеріалів справи не вбачається існування загальнодоступної інформації про дату та місце засідання.

Висновки: вибір найбільш доцільного способу врегулювання ситуацій, коли особа, яка притягається до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, не з'являється до суду, належить саме національним судам, Суд вважає, що заходи, до яких у цій справі вдався суд, які обмежили право заявниці на публічний розгляд її справи, не були «суворо необхідні» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), право обвинуваченого на підготовку свого захисту (пп. «b» п. 1 ст. 6 Конвенції) та право на захист (пп. «c» п. 1 ст. 6 Конвенції). Не виявив порушень права на оскарження в кримінальних справах (ст. 2 Протоколу №7 до Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, відкритість судового розгляду, правова допомога, адміністративне провадження