Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 березня 2011 року

у справі «Сук проти України»

за заявою № 10972/05

Щодо відмови національних органів у праві особи на належну їй виплату

Фабула справи: заявник звернувся до суду з позовом до свого колишнього роботодавця, вимагаючи сплатити заборгованість у розмірі місячного грошового забезпечення за 1999 та 2000 роки відповідно. 27 вересня 2002 року суд виніс рішення на користь заявника. Апеляційний суд скасував рішення від 27 вересня 2002 року і відхилив позов заявника. Заявник скаржився на те, що національні органи влади позбавили його майна. Він посилався на ст. 1 Першого протоколу.

Правове обґрунтування: «майно» в першій частині ст. 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Питання, що має бути розглянуто, полягає у тому, чи надавали заявнику обставини справи, розглянуті в цілому, право на інтерес, який по суті захищається ст. 1 Першого протоколу (див. рішення щодо прийнятності у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski v. Poland) [ВП], заява №31443/96, пункт 98, ECHR 2002-X).

Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі "Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

Виплата забезпечення, що розглядається, здійснювалась з огляду лише на єдину об'єктивну умову - належність до рядового або в начальницького складу органів внутрішніх справ. Оскільки заявник виконав цю умову, він може вважатися таким, що мав обґрунтовані сподівання, якщо не право, отримати виплату, яка розглядається. Замінювати національні органи у тлумаченні національного законодавства не є завданням Суду. Однак, національні суди аргументували свої рішення тим, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» не передбачав видатків для виплат, передбачених Указом Президента, і, відповідно, постановили, що заявник не мав права на такі виплати протягом відповідного періоду згідно з Законом України «Про бюджетну систему України». Таким чином, виявляється, що національні суди проігнорували положення ст. 28 Закону України «Про бюджетну систему України», яке забороняло вносити зміни до законодавства Законом про Державний бюджет України, спочатку зміни слід було внести до відповідних законів.

Висновки: вимога заявника до національного суду ґрунтувалась на чіткому положенні національного законодавства, що було чинним на той час. Відповідно, остаточна відмова національних органів у праві заявника на доплату за період, що розглядається, є свавільною і такою, що не ґрунтується на законі.

Констатовані порушення: право на мирне володіння своїм майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: захист власності, приватна власність, трудові спори, право на виплату